Нещодавні політичні заяви про отримання Україною статусу «країни-аспіранта НАТО», коментарі з цього питання заступника Генсека НАТО Роуз Геттемюллера та інших посадових осіб в Україні та за кордоном ще раз повертають нас до питання: що слід зробити Україні для відновлення Інтенсифікованого Діалогу з НАТО та виходу на План дій щодо членства в цій організації? Відповідь криється в організації цільової прагматичної домашньої роботи України для реалізації найкращого способу захисту свого цивілізаційного вибору та незалежності, забезпечення виживання у вкрай непростих геополітичних умовах. Насамперед, це стосується імплементації стандартів НАТО у Сектор безпеки й оборони України, що досить чітко визначено Стратегічним оборонним бюлетенем України.
Стандарти НАТО — це абсолютно конкретні оперативні, логістичні, організаційні, адміністративні та інші стандартизовані вимоги Альянсу (так звані STANAG), за якими стоїть прагматичне питання взаємосумісності, тобто єдиної з Альянсом оборонної культури захисту демократичних цінностей і способу існування. Саме єдина оборонна культура є необхідною і достатньою умовою приєднання України до НАТО. В широкому розумінні це культура громадянського суспільства з питань оборони та безпеки, у вузькому — політико-військова культура влади, військових та цивільних службовців, що працюють у Секторі безпеки й оборони держави. Водночас не є новиною, що в нас продовжує домінувати пострадянська оборонна культура з жорстким вертикальним командуванням, закритістю воєнної системи та слабким зворотним зв’язком, орієнтуванням на кількісні показники, в Альянсі — ліберально-демократична, тобто заснована на верховенстві права, лідерстві, цінності людини в погонах, якості та транспарентності оборонної системи.
Принциповим є те, що культуру формують її носії — люди, критична кількість людей усередині будь-якої суспільно-політичної системи. Тобто не можливо стати євроатлантистом за вказівкою зверху або змінивши уніформу — треба поділяти євроатлантичні цінності, свідомо вірити в них і діяти відповідно. Без єдиної мови тут не обійтися — усі східноєвропейські країни-аспіранти НАТО починали свій рух до Альянсу саме з імплементації мовного стандарту НАТО, бо мова є атрибутом і найважливішим елементом культури, через неї здійснюються комунікації й реалізуються всі імплементаційні проекти та програми. Через перекладача не накомунікуєшься, навіть за формальною ознакою це вдвічі зменшує час спілкування та збільшує витрати на утримання апарату перекладачів. На жаль, вкрай невеликий відсоток персоналу центрального апарату Міноборони України та Генерального штабу володіє англійською на мінімально необхідному в НАТО рівні (STANAG 2222), уже не кажучи про професійний. У військах ситуація ще гірше. Вивчати й імплементувати документи Альянсу треба робочими мовами НАТО — англійською або французькою. На виконавчому (імплементаційному) рівні це тисячі людей, перекладачів на усіх не напасешся. Тобто, в більшості українського оборонного персоналу можливості працювати з першоджерелами немає, бо вони не знають робочої мови Альянсу — коло замкнулося. Виникає риторичне питання: тоді що імплементується й про що звітується?
Для відходу від колишніх радянських кальок слід запозичити досвід країн нещодавніх аспірантів, нині членів НАТО. Усі вони як ключову вимогу до персоналу ставили знання офіційної мови Альянсу я найефективнішого індикатору готовності та бажання людей приєднатися до євроатлантичного безпекового клубу. В цьому напрямку слід рухатися й Україні. Доцільно надати персоналу Міноборони та Збройних сил України один рік на вивчення офіційної мови НАТО, насамперед це стосується 100% військових та цивільних посадових осіб стратегічного рівня управління, забезпечити ефективну підтримку (курсами, посібниками) та мотивацію (благо, досвід як це правильно робити є), потім — незалежне комп’ютерне тестування кожного й усе стане на свої місця. Насправді, за внутрішньої мотивації для вивчення англійської на рівні твердих «чотирьох двійок» (STANAG 2222) у середньому вистачає до півроку, тобто 12 місяців буде більш ніж достатньо.
Що робити з тими, хто не складе іспити? Їм доцільно подякувати за службу і замінити на тих, хто опанував іноземну мову, має бажання служити в нових умовах і професійний досвід для привнесення доцільних трансформацій у систему. Причому розпочати зверху, бо марно чекати зрушень на нижчих ланках військового управління поки з партнерами по НАТО без перекладача не заговорить верхівка. Суворо, можуть сказати критики, але в цьому і є прагматична логіка перетворень: незнання мови спілкування НАТО означає ментальне відторгнення цінностей і стандартів євроатлантичної культури. Людина прагне знати іноземну мову, щоб краще розбиратися в тонкощах і нюансах своєї справи, тобто зростати професійно. Як правило, ті, хто не бажає володіти іноземною мовою прикривається відмовками про зайнятість службовими питаннями, завантаженістю папірцями великими і малими тощо, що по суті не є екск’юзом. Можливо, частина офіцерів не може вивчити англійську чи французьку через IQ-фактор, що є також індикативним параметром щодо кар’єри військової людини.
Звичайно, зазначене не є простим завданням, воно потребує відповідної політичної волі та оборонного лідерства, а також продуманої роботи щодо запровадження мовних стандартів НАТО. Безумовно, кар’єрні ротації під час впровадження цих стандартів можуть бути болісними, потребуватимуть врахування і вирішення соціальних аспектів. Але будемо відверті — без цього ні про яке приєднання до НАТО говорити не варто, бо якісні зміни всередині Системи безпеки та оборони не прийдуть крізь перекладача, а питання взаємосумісності продовжуватиме бути довгостроковою перспективою, як і членство в євроатлантичному безпековому клубі.
