В одному з престижних паркових районів британської столиці споруджено пам’ятник на честь уславленого володаря Київської Русі, який, як традиційно вважають, хрестив нашу прадавню імперію — Великого князя київського Володимира Святого. Причому знаменно, що у напису на постаменті Володимира Святославича названо саме українським князем (!); це абсолютно справедливе визначення й одночасно добрий камінь у город московських «рейдерів» від Путіна, його чиновників та псевдонаукової обслуги, які йменують Володимира Великого не інакше, як «Великим князем Российским» (саме в цьому дусі написано відомий указ господаря Кремля у пам’ять 1000-річчя від дня смерті знаменитого князя, де було передбачено створення відповідного оргкомітету та низку заходів; впадає у вічі, що реакція нашого державного керівництва, попри те, що виданий указ Президента, присвячений тій самій пам’ятній даті, все ж таки важко назвати цілком достатньою. Адже князь Володимир — наш український керманич, чи не так?).
Взагалі, помпезність й суєта, з якою вище чиновництво РФ поставилися до 1000-річчя від дня смерті знаменитого державного діяча (пам’ятник йому в Москві, в Смоленській області — біля витоків Дніпра, в багатьох інших містах Росії викликає, щонайменше, іронію. Справді, який стосунок має Володимир Святий до Москви, перші (на думку деяких істориків, сумнівні) літописні згадки про яку з’явилися через 132 роки після його смерті? Як прокоментувала все це дійство головний редактор «Дня» Лариса Івшина, «росіяни дуже хочуть мати «свого» Володимира. В цьому можна вбачати визнання Москвою васальної залежності від Києва. Ми ще не прийшли, а вони нашому князеві вже пам’ятник поставили!».
Отже, рівно 1000 років тому, 15 липня 1015 року, в княжому «сільці» Берестовому під Києвом Володимир Великий (Святий, Хреститель, Красне Сонечко) назавжди залишив наш мінливий та швидкоплинний світ. З ім’ям цього володаря пов’язані не просто глибокі політичні, економічні та культурно-духовні зміни в історії давньої України — він змінив не більше не менше, як сам наш цивілізаційний вибір! Чи може державний керманич залишити більш глибокий, більш довговічний слід в історії? Володимир Святославич, син уславленого князя-лицаря Святослава Ігоревича («Іду на Ви!») та його прислужниці (можливо, рабині) Малуші, прожив майже 60 років (народився близько 956 року). На той час це було доволі солідне за тривалістю життя; втім, значно більше важить той факт, що Київська Русь-Україна, якою вона була 980 року, коли молодий Володимир, витримавши виснажливу боротьбу з братом Ярополком (криваву боротьбу!), посів київський великокнязівський престол, і ця ж Київська Русь зразка 1015 року, коли Володимир Святославич пішов із життя — це якісно різні держави, якісно різні суспільства. І це, мабуть, є основним моментом в оцінці його заслуг.
Коли 25-річний Володимир, зрештою, став Великим князем, його держава була багато в чому внутрішньо розхитаною, «децентралізованою» (це виявлялось у необмеженому свавіллі сили-силенної місцевих князів, що не хотіли коритися Києву — картина, повчальна й сьогодні!), загроженою під час безперервних набігів степових кочовиків-печенігів, вразливою перед потужним політичним тиском Візантійської імперії, що прагнула затягнути Давню Русь у свій «візантійський світ», суспільством переважно язичницьким, із суперечливою, «строкатою» культурою. Безперечно, зміцнення потребувала і княжа дружина.
За 35 років правління Володимир Святославич зробив рішучі, доленосні кроки у розв’язанні всіх цих проблем. Державна влада була докорінним чином зміцнена — і саме на це передовсім було спрямовано запровадження християнства у 988-989 роках (як державної релігії, зауважте! Нестор-літописець наводить жорсткі, нещадні слова князя, адресовані киянам: «Хто з вас відмовиться хреститися — той буде мені ворогом!»). Місцеві князі були приборкані або знищені. З Візантією Володимир спромігся говорити не лише на рівних, а нерідко — взагалі з позиції сили (згадаймо показове взяття князем Корсуня й вимушену згоду імператора на шлюб із принцесою Анною). Кочовиків було вщент розгромлено. Культура давньої України теж набула суттєво нових рис, стала християнською — і спорудження за наказом Володимира Десятинної церкви в Києві у 989—996 роках є кращим прикладом цього.
Як і кожну яскраву історичну постать, Володимира Святого супроводжує ореол легенд, переказів, міфів різного ступеня достовірності (якщо вірити давньоруським легендам, то був князь неймовірної широти, мало не гульвіса, котрий кликав на свої банкети геть усіх охочих. А насправді перед нами — доволі далекоглядний, жорсткий політик, який спочатку, перші 8 років правління, активно загравав із язичництвом, а потім здійснив крутий поворот). Але важливим є інше: у Володимира був надійний, блискучий наступник, який, взявши гору (як і наш герой) у запеклій боротьбі за владу, гідно продовжив його справу. Йдеться про його четвертого сина — Ярослава, заслужено названого Мудрим.
