У попередній частині (див. «День» №179) ми з’ясували, що Кремль розглядає просування російської мови як «один із найважливіших інструментів... зміцнення російського впливу в світі... та в кінцевому підсумку – захисту геополітичних інтересів Росії».
Саме під таким кутом зору повинна розглядати це питання й українська влада. Тривалий час ( і це відбито в низці зовнішньополітичних документів та заяв керівників нашої держави) Росія сприймалася українською владою як стратегічний партнер, хоча хибність такої тези була більш ніж очевидною: Росія – остання в світі імперія, яка досі (поки що. – С. Б.) тримає в покорі численні (різні за етнічним походженням, мовами, менталітетом та іншими ознаками) народи. Більше того, Росія прагне відродити колишній СРСР або принаймні забезпечити своє домінування на пострадянському просторі, зокрема шляхом приведення до влади в нових незалежних державах маріонеткових правителів на кшталт Януковича. Й особливе місце в геополітичних планах Кремля посідає саме Україна, чия реальна, а не просто проголошена незалежність ставить хрест на імперських амбіціях Москви.
Відтак найбільш точно сутність Росії і тих загроз, які йдуть від неї, самому існуванню України як незалежної держави, на мою думку, визначає формула, висловлена на одній з організованих Центром дослідження Росії конференцій послом Володимиром Василенком: «Росія – екзистенційний ворог України». Отже кожен український посадовець мусить усвідомлювати просту істину: «Все, що добре для Росії, погано для України», і керуватися нею в усіх своїх діях.
Одразу зазначу: при цьому слід відкинути будь-які сентименти. Зокрема, й посилання на історичні зв’язки, близькість, спільність доль двох народів тощо. Історично Україна впродовж століть була колонією чи то в складі Російської імперії, чи то в складі СРСР. Тому будь-які посилання на історичне минуле є завуальованими спробами законсервувати цей колоніальний стан. Повторюся: мета Росії – збереження імперського статусу, мета України (хочеться вірити, що саме так її розуміють на вулицях Банковій та Грушевського) – побудова незалежної держави.
І тут слід наголосити, що одним із найбільш негативних наслідків нашої кількасотрічної бездержавності є відсутність державницького мислення або викривлені підходи, коли йдеться про відносини з колишньою метрополією.
Як інакше можна пояснити, що аж через два з половиною роки після початку збройної агресії проти України якесь місто бадьоро доповідає, що воно спромоглося розірвати побратимські зв’язки з відповідним російським містом, якийсь концерн нарешті припиняє постачати країні-агресору свою продукцію, зокрема подвійного призначення, а якесь міністерство – також нарешті – виходить з угоди про партнерство та співробітництво.
Мені вже доводилося писати про те, що Україна – унікальна держава, яка не запровадила першою санкції проти агресора, а лише через кілька місяців фактично приєдналася до санкцій, запроваджених країнами ЄС, США, Канадою, Японією та низкою інших держав на її, України, підтримку.
Унікальні ми й у тому, що в перші ж дні агресії не розірвали дипломатичних відносин з агресором і не закрили державний кордон, а зараз мляво дискутуємо лише про запровадження візового режиму та ганебно провалюємо голосування у Верховній Раді. Пояснювати щось кремлівській агентурі чи демагогам – марна справа, але для людей недостатньо обізнаних хотілося б дещо уточнити.
Міжнародним правом, зокрема, Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, передбачено, що розірвання дипломатичних відносин не призводить до обов’язкового розірвання консульських відносин, які можуть мати місце без дипломатичних відносин, оскільки держави мають право встановлювати консульські відносини без дипломатичних. Автор цих рядків у 1994-1997 роках працював у посольстві України в Гавані, де після припинення дипломатичних відносин між Республікою Куба та США діяла т.зв. американська Секція інтересів, що опікувалася переважно консульськими питаннями. Аналогічна кубинська Секція інтересів діяла тоді ж таки у Вашингтоні.
Більше того, стаття 74 Віденської конвенції про право міжнародних договорів однозначно говорить і таке: «Розірвання чи відсутність дипломатичних чи консульських відносин між двома або кількома державами не перешкоджає укладанню договорів між цими державами. Укладання договору само по собі не впливає на стан у галузі дипломатичних чи консульських відносин».
Це, до речі, стосується й питання виходу України з СНД, про яке йшлося в статті «Україна і СНД. Посібник для «чайників» («День», №16, 03.2015). Адже й перебування в цьому конгломераті «колишніх радянських» (до речі, несумісному з намірами членства в ЄС, якщо такі наміри серйозні), і підтримання дипломатичних відносин з Росією посилає хибні сигнали світовому співтовариству.
Наведу й інший приклад. 10 червня 1967 року, під час т. зв. шестиденної війни Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Державою Ізраїль. Відносини ці були відновлені 18 жовтня 1991 року, тобто майже через чверть століття. І саме на цей період випала масова еміграція радянських євреїв до Ізраїлю. То як вони виїздили, як оформлювали документи? А дуже просто: структура, яка опікувалася цими питаннями, діяла при посольстві Королівства Нідерландів у Москві. Противники необхідності розірвання офіційних відносин із РФ посилаються на те, що, мовляв, це позбавить дипломатичні та консульські установи України можливості допомагати нашим громадянам. Не вдаючись у дискусію щодо обмеження такої можливості в умовах війни, наважуся припустити, що посередницька місія третьої країни, яка представляла б інтереси України в Росії, була б доцільною хоч би тому, що Росія – брехливий злодій, спілкуватися з яким бажано в присутності свідків.
Нібито інтересами наших громадян керуються й противники візового режиму. У зв’язку з цим хочеться навести поширені нещодавно цікаві статистичні дані, згідно з якими в 2015 році Росію відвідали 4,2 млн наших громадян, а Республіку Польща – 9,5 млн. При цьому до Польщі, як і до інших країн ЄС, наші співвітчизники виїздять з візами, і ніхто ґвалту з цього приводу не зчиняє. За даними міграційної служби Росії, в тому ж 2015 році в РФ працювали 2,1 млн наших громадян. Мабуть, у європейських країнах – від Португалії до тієї ж Польщі їх працює не менше. До того ж, в умовах візового режиму та ще й під час постановки на консульський облік люди можуть більше розраховувати на допомогу з боку України.
На жаль, ці міркування приводять до невтішної думки, що виступи проти візового режиму (як і проти розірвання дипломатичних відносин) та відповідне голосування у Верховній Раді спричинені турботою не так про наших громадян, як про сприятливі умови для бізнесу з державою-агресором. А тим часом ворогові надаються широкі можливості як для фізичного проникнення в Україну, так і для ментального – у свідомість її громадян.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник і дипломат, перший віце-президент Асоціації українських письменників, експерт Центру дослідження Росії
