Передача «Невзоровские среды» на «Эхе Москвы», назва якої прямо вказує на її головного персонажа — Олександра Невзорова, дуже популярна, в тому числі в Україні. Бо там таке кажуть, так відверто знущаються з Путіна та його раті, так їдко висміюють патріарха Кирила і всю РПЦ, що просто-таки дивуєшся — чому під час прямого ефіру до московської студії чи пітерського ресторану «Гельвеція», звідки виходить на зв’язок Невзоров, досі не вдерся російський спецназ і не поклав край і цій передачі, і всьому існуванню «Эха». Чи чому — хоча б — «Газпром» досі не припинив фінансування цього радіо.
Але таких ексцесів з «Эхом Москвы» та особисто Невзоровим досі не сталося. Чому? Навіщо потрібна така трибуна (у тому числі й для частини відвертих інтелектуальних і політичних опозиціонерів) Кремлю та Луб’янці? Тільки не треба розповідати, що в путінській Росії свобода слова у великій пошані — численні факти засвідчують щось прямо протилежне. Тож причина (точніше, комплекс причин) такого, сказати б, лагідного ставлення влади до «Эха», очевидно, полягає в іншому.
Перша з них описується давньою народною мудрістю: «Щоб уся пара пішла у свисток», тобто щоб незадоволення владою освіченої частини російського суспільства вилилося у прослуховування передач та перечитування текстів на сайті «Эха». А ще — у словесні баталії коментаторів, серед яких, вочевидь, діють кілька тролів, які переводять обговорення у площину особистих образ і продукування нісенітниць. Справді, пара йде у свисток, часом гучний, але...
Друга причина — та сама, через яку в нацистській Німеччині міністерство пропаганди випускало формально незалежний і начебто ліберальний тижневик Das Reich. Майже половину обсягу цього видання (він становив до 30 листів великого формату) було присвячено серйозним питанням літератури, науки, мистецтва, театру; регулярно друкувалися літературні твори. У цьому виданні були зібрані кращі журналісти Німеччини, чимало з яких зовсім не вирізнялися пронацистськими поглядами — головним критерієм був професіоналізм. Авторами були навіть деякі нобелівські лауреати! Популярність тижневика була колосальною: у жовтні 1940 року він виходив накладом у півмільйона примірників, а в березні 1944-го його наклад сягнув 1,4 мільйона. Видання із задоволенням читали й в інших країнах — лише у Швейцарії було близько 50 тисяч його передплатників. Проте деякі тексти, не вибиваючись із загальної стилістики (у кожному випуску два-три матеріали), несли «правильне» ідейне навантаження, містили ефективну «невидиму пропаганду» (нерідко їх писав під псевдонімами сам доктор Геббельс). У брежнєвський час як аналог цього тижневика було створено московську «Литературную газету», нині в подібному форматі працює «Эхо Москвы».
Третя причина, чому Невзорову дозволені нечувані в Росії вольності на «Эхе Москвы», полягає в самому Невзорові — точніше, в одному із головних його ідеологічних постулатів, який сам автор сформулював такими словами: «История — это та волшебная дисциплина, где нельзя ложью называть какую-то одну трактовку или одну версию. Там единый массив лжи — вся история».
Ось, скажімо, критикує Невзоров нещодавню сумнозвісну статтю Путіна, присвячену Другій світовій війні. Для цього він знаходить найдошкульніші слова: «Вообще, я бы посмотрел на эту статью, если бы она не была подписана Путиным и эту статью отдали бы на растерзание на какой-нибудь истфак первокурсникам. Я бы посмотрел, что из нее сделали... Делать статьи к дате — это очень дурная советская привычка... Размещенный Владимиром Владимировичем труд о Второй мировой войне — это не статья, это не исследование, это не научный труд. Это символ веры... Это канон, это расширенный указ президента о том, как ныне следует говорить, а главное — как следует думать о Второй мировой войне. Статья Путина категорична, как рецепт слабительного, и настолько же дружелюбна... Она создана для американского авторитетного ресурса. Не для российской газеты, не для российских сайтов. Она создана для американского ресурса. Почему?.. Чисто русский продукт для внутреннего употребления. Но если он экспортный, он действует сильнее, чем для внутреннего рынка. Это такие маленькие русские хитрости. Вещь воспринимается почти как заграничная, авторитетность повышается в пять раз... Даже я при скромном наборе знаний не согласен там, разумеется, ни с одной запятой в этой статье...» І так далі, і таке інше.
А тепер — увага! — фрагмент «невидимої пропаганди»: «Обрати внимание на позы историков — как они потрясающе молчат, улыбаются, машут, кланяются, хвалят просто взахлеб, умиляются просто до оргазма. Им что делать? У них у всех анусы, опечатанные ФСБ». Що, Марк Солонін мовчить? Що, Борис Соколов вклоняється до землі? Що, Андрій Зубов хвалить? Я називаю тільки найбільш відомих, знакових істориків — а ще ж є інші, і не одиниці. Проте Невзоров не просто нахамив чесним і професійним історикам — він ще й спробував дезавуювати всіх інтелектуальних опонентів Кремля та Луб’янки із числа дослідників російської історії, поселити у свідомості та підсвідомості аудиторії недовіру до них. І не лише в плані дослідження Другої світової війни: «Но когда про путинскую статью говорят, что это «9 тысяч слов лжи», как выразилась мировая критика, то это несправедливо, потому что то, что он пишет, никак нельзя назвать ложью. Да и вообще история — это та волшебная дисциплина, где нельзя ложью называть какую-то одну трактовку или одну версию. Там единый массив лжи — вся история».
Виступів такого ґатунку у Невзорова вистачає. Я взяв один із останніх за часом і знаковий за важливістю. Ось чому Невзорова не просто терплять на «Эхе Москвы», а вельми толерують на цій радіостанції. Ось чого йому дозволяють говорити про Путіна та Кирила на «Невзоровских средах» майже все, що заманеться. Бо якщо офіційні російські «історики» (насправді — пропагандисти) працюють на масову аудиторію, то в прицілі Невзорова — освічена публіка. Її не обдуриш пропагандою. Тому в хід іде інша зброя — мовляв, історії взагалі немає, все залежить, «в какое время суток, под каким углом» ти дивишся на неї. Яка різниця, ким був Сталін. Яка різниця, чи був Голодомор. Яка різниця, скільки мільйонів юдеїв знищили нацисти (може, жодного). «Какаяразница». Не треба звертати увагу на історію — слід жити лише сьогодні, тут і тепер, а не в історичному часі. Тим паче, не слід вимагати робити висновки з того, що було, чи засвоювати його уроки.
І чи не найгірше в усьому цьому те, що частина освіченої публіки України таки робить запрограмовані Кремлем та Луб’янкою висновки, серед яких і такі: «Хай би яким був у Росії режим, талановита людина завжди проб’ється»; «В Україні немає інтелектуалів такого рівня, як Невзоров і Ко», — або «Досить нам уже займатися історією, це нічого не дає, давайте жити сьогоденням».
