«Найбільшим супротивником Москви буде Україна, якій треба допомогти здобути цілковиту незалежність». Ці пророчі слова в далекому 1940 році, у таборі для демобілізованих польських військовослужбовців у Нотр-Дам де Ліврон під Тулузою написав у редагованому ним часописі Wrocimy («Ми повернемося») тоді молодий польський літератор, а згодом видатний поет, перекладач і речник польсько-українського порозуміння Юзеф Лободовський.
Я згадував ці слова взимку 2014 року, коли бачив польські прапори поряд із українськими, а ще — кримськотатарськими, білоруськими, грузинськими над повсталим київським Майданом.
Я часто згадую їх останнім часом. Коли пару тижнів тому видавець передала мені сигнальний примірник перекладеного моєю дружиною та мною збірника п’єс Славомира Мрожека. І на відкритті виставки, присвяченої пам’яті Єжи Гедройця. І сьогодні, в переддень сумної дати — 17 вересня (бо пам’ятаючи, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом гітлерівської Німеччини на Польщу — хоча локальні бойові дії на той час уже відбувалися в різних кутках світу) ми не повинні забувати, що невдовзі, 17 вересня, до Польщі в цілковитій відповідності до пакту Молотова — Ріббентропа вдерлися радянські війська.
Цікаво однак, чи спаде на думку комусь із депутатів Сейму, сенаторів Республіки Польща ініціювати відзначення на державному рівні цієї дати — 17 вересня, хоча б як асиметричну відповідь на свято 4 листопада — День народної єдності — встановлений ще за першої каденції Володимира Путіна як «день визволення Москви від польських інтервентів»... у 1612 році.
Згадував я слова Юзефа Лободовського і коли читав Постанову Сейму від 22 липня «Щодо вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943—1945 роках» і відповідь на нього — «Звернення у зв’язку з порушенням парламентом Республіки Польща домовленостей щодо спільної оцінки польсько-українського протистояння у 1943—1945 роках», підписане громадськими діячами України, деяких із яких я особисто знаю та поважаю.
То що тепер, після того, як слово було мовлено? Глухий кут? І знову шукаю відповіді у Юзефа Лободовського. 3 грудня 1977 року в промові «Польсько-українська співпраця та її значення», виголошеній в Українському народному домі у Нью-Йорку перед зборами української еміграції, він, зокрема, сказав: «У минулому завжди було так, що коли ми починали сваритися, то при цьому програвали обидві сторони, а завжди вигравала третя сторона».
Чи повинен я сьогодні пояснювати, кого він мав на увазі?
Дозволю собі невеличкий екскурс в історію.
1654 року відбулася Переяславська рада, яка в радянській історіографії дістала хибне тлумачення «возз’єднання» України з Росією. Хибне тому, що по-перше, ніякої Росії тоді ще не було, цю назву Московщина прибрала значно пізніше, а по-друге, возз’єднатися може щось, що вже було з’єднане раніше. Та головне те, що після цього «возз’єднання» Україна поступово втрачала, аж поки остаточно втратила, незалежність. Цю незалежність нам приніс розпад СРСР, який нинішній президент Росії назвав колись «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». І сьогодні Україна в протистоянні з Росією виборює не проголошену, а справжню незалежність, ціною життів кращих своїх синів намагаючись вивільнитися із задушливих «братніх» обіймів.
1686 року ціною поділу українських земель було підписано московсько-польський трактат про вічний мир. Чи довго тривав цей «вічний» мир? Ні. Недовго. Він скінчився трьома — 1772, 1793 та 1795 років — переділами Польщі.
Ось про що повинні пам’ятати наші два суспільства.
Чи треба пояснювати, що якщо сьогодні впаде Україна, то завтра може впасти й Польща?
Орієнтуймося на Юзефа Лободовського. На його тезу про потиск простягнутої руки і на його слова, сказані тоді ж таки, в грудні 1977 року: «Якщо нам суджено знову сваритися в майбутньому, то зробімо це принаймні на руїнах московської імперії».
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник і дипломат, перший віце-президент Асоціації українських письменників, експерт Центру дослідження Росії
