Зараз погляди багатьох українців прикуті до Білорусі. Чи вступить ця країна в повномасштабну війну з нами, чи ні.
Реально ж вона вже вступила. Територія Білорусі активно використовується російськими військами. Тут вони базуються. Звідси здійснюють наступальні операції на терени України. Білоруські летовища використовує російська авіація. З Білорусі в Україну летять російські ракети, які сіють смерть.
Білоруські лікарні, зокрема в Гомельській області, використовуються для лікування поранених російських солдатів. Навіть білоруських бюджетників змушують здавати кров для порятунку цього воїнства.
Водночас білоруські війська зосереджуються на кордонах з Україною. Так, у район кордону з Волинською областю була переміщена 38-а Брестська окрема гвардійська десантно-штурмова бригада. Це начебто одна з найбільш боєздатних одиниць білоруської армії. Щоправда, буквально недавно було повідомлено білоруською стороною, що вона повернулася до Бреста, в місце постійної дислокації. Хотілося б вірити… Російське керівництво теж заявляло, що воно відводить війська від українських кордонів.
Є певна інформація, що самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко все ж віддав наказ, аби його військо напало на Україну. Однак більшість солдат і офіцерів воювати в Україні не хочуть. Зараз намагаються змінювати білоруських офіцерів на російських. Але чи це допоможе?
Неготовність білоруської армії до бойових дій стримує Лукашенка. А також стримують і настрої в білоруському суспільстві. На відміну від росіян, абсолютна більшість мешканців Білорусі проти війни. Соціологи називають тут захмарні цифри: мовляв, таких 97 відсотків. Чи так, не будемо дискутувати. Але насправді відсоток противників війни в цій країні дуже високий.
Деякі наші політики звертаються до білорусів, апелюють до того, що ми ніколи не воювали, що ми ледь чи не «братні народи». Звісно, такі звернення не завадять. І певний ефект дадуть. Хоча значна частина мешканців Білорусі отруєна проросійською пропагандою, яку десятиліттями культивує режим Лукашенка.
Але не варто й забувати, що жителі південних районів нинішньої Білорусі, зокрема Берестейщини, це наші одноплемінники. Й попри русифікацію цих теренів за часів царської Росії, полонізацію в міжвоєнній Польщі, новітню русифікацію за радянських часів й начебто незалежної Білорусі, все ж населення цього регіону виявляло українську національну свідомість. Наприклад, можна ще пригадати, що під час повстання під проводом Богдана Хмельницького на Берестейщині знайшлося чимало симпатиків українських повсталих козаків. Зокрема, серед них був письменник Афанасій Филипович (1596–1648), пам’ять про якого й тепер шанують у цих краях. А пінська шляхта навіть вирішила присягнути на вірність Українській козацькій державі.
Та не будемо звертатися до тих далеких подій. Поговоримо про модерні часи, коли заявили про себе сучасні нації зі своїми національними мовами й культурами. Багато українців вважає, що нова українська література почалася з 1798 року, коли в Петербурзі були опубліковані перші три частини «Енеїди» Івана Котляревського. Але мало хто знає, що того ж року в Луцьку Францішек-Владислав Чарнецький опублікував на діалекті Берестейщини, наближеному до української мови, книгу «Казання…» для уніатських священників.
А 1861 року в десятому числі першого українського журналу «Основа» була надрукована стаття «Кілька слів про пінчуків (лист до редактора)», де подавалися зразки говірок мешканців Пінська та його околиць. Власне, ці зразки давали підстави говорити, що мешканці цього регіону є частиною українського народу.
Як українців жителів Берестейщини сприймали також «сторонні люди». Наприклад, знана польська письменниця Еліза Ожешко певний час жила в селі Людвиново поблизу Пінська. Вона зазначала, що живе «серед української людності», а місцеву говірку характеризувала таким чином: «Діалект пінського люду відрізняється від наріччя підніманських селян: він зближується до волинської, навіть до української розмови».
Проведений у царській Росії в 1897 році перепис населення показав, що більша частина людності нинішньої Брестської області вважали себе українцями (офіційно – малоросами) й, відповідно, спілкувалися українською мовою. Наприклад, у Берестейському повіті їх було 64,4%, у Кобринському – аж 79,6%. Значну частку становили вони в інших південних повітах тогочасних Гродненської та Мінської губерній.
Пізніші переписи, які там проводилися за часів міжвоєнної Польщі, Радянського Союзу й Білорусі, фальсифікували етнічний склад населення – приблизно так, як зараз фальсифікували білоруські президентські вибори.
В умовах царської Росії, де Валуєвським циркуляром та Емським указом заборонялася українська мова, українське культурне життя на Берестейщині не мало можливості нормально розвиватися. Революція 1905–1907 років нарешті створила певні умови для його розвитку. Зокрема, в 1905–1914 роках діяв український самодіяльний театр, організований Онопрієм Василенком. У Бересті й навіть навколишніх селах відбувалися українські культурні акції.
Під час Першої світової війни значну частину Берестейщини окупували німці, створивши тут певні можливості для українського культурного життя. У 1915–1918 роках, спочатку в Білій Підлясці, а згодом у Бресті видавався український тижневик «Рідне слово». У 1916 році в Бресті з’явилося товариство «Просвіта». Згодом такі організації почали діяти в інших містах. Наприкінці липня 1917 року в містечку Дивині, яке на тривалий час стало осередком українського руху на Берестейщині, пройшла перша конференція вчителів українських початкових шкіл.
Після Брестського мирного договору 1918 року землі Берестейщини відійшли до Української Народної Республіки, а потім – Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. У той час тут з’явилася низка українських періодичних видань, відкривалися українські школи.
Однак у 1919 році Берестейщину захопили поляки. Цей край за Ризьким договором 1921 року почав належати їм. І польська влада проводила тут активну політику полонізації. З її боку було намагання доводити, що на Берестейщині, яка ввійшла до створеного Поліського воєводства, живуть не українці, а «русини» й «тутейші» (власне, люди без визначеної національної ідентифікації). І все ж у краї активно діяли українські політичні партії, громадські організації, зокрема товариства «Просвіта» й «Рідна Хата».
Польська влада переслідувала активістів українського руху. Чимало з них опинилося в концентраційному таборі «Береза Картузька». Із 1935 року була заборонена у воєводстві діяльність «Просвіти».
Українці часто змушені були діяти тут нелегально. Зокрема, це стосувалося Організації українських націоналістів (ОУН). Перед Другою світовою війною на Берестейщині з’явилися українські парамілітарні організації «Вовки» й «Поліське лозове козацтво».
У вересні 1939 року на Берестейщину прийшли «радянські визволителі». Попри те, що місцеве населення прагнуло ввійти до складу радянської України й навіть вдалося до проведення демонстрацій у Бресті, Кобрині й Пінську, а також вислало спеціальні делегації до Москви й до Львова на національні збори Західної України, Йосиф Сталін вирішив, що цей край має належати радянській Білорусі. Місцеве населення почали записувати білорусами, а українські школи, які тут з’явилися, закривалися. Активісти ж українського руху зазнали переслідувань.
Зате під час німецької окупації в 1941–1944 роках на Берестейщині частково відновилося українське життя. Край увійшов до рейхскомісаріату «Україна». Тут з’явилися українські періодичні видання, відкривалися українські школи. 2 липня 1942 року в Пінську відбувся собор, який відновив Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ).
Разом з тим, українці зазнавали жорстоких репресій. Як реакція на них стала поява українських збройних формувань – «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця і Українська повстанська армія (УПА), створена бандерівською ОУН. Перша сотня УПА на Берестейщині була сформована ще в жовтні 1942 року в околиці містечка Дивин Сергієм Качинським («Остапом»).
Вояки УПА боролися як проти німецьких, так і проти радянських окупантів. На Берестейщині вони діяли до початку 1950-х років. Останній бій між упівцями й кедебістами відбувся тут у березні 1952 року в Іванівському районі. А наступного року поблизу Кобрина був нейтралізований ще один відділ повстанців.
Після Другої світової війни радянська влада на Берестейщині розправилася з українськими активістами. Українські освітні й культурні установи тут перестали існувати. Проводилася політика білорусифікації, яка, насправді, виливалася в русифікацію. На Берестейщині запанувала російська мова. Хоча у селах і навіть містах місцевий люд часто спілкувався по-українськи.
Розпад СРСР й проголошення незалежності Білорусі створили певні умови для відродження на Берестейщині українського культурного життя. 18 лютого 1990 року в Бресті було засноване Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області, яке виступало за надання українцям краю статусу національної меншини та збереження української культури. У квітні 1991 року вийшов перший номер газети «Голос Берестейщини». Із 1994 року почала діяти громадська організація «Просвіта Берестейщини», що мала свої осередки в низці міст краю. Із 1996 року в Брестському державному університеті діяв кабінет україністики, викладалася історія України. Також у деяких школах викладалися факультативно українська мова й література. У 2002 році у Бересті було встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку.
Однак встановлення авторитарного режиму Олександра Лукашенка призвело до тиску на українські інституції Берестейщини. У 1999 році не пройшли перереєстрацію Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області і товариство «Просвіта». Перестали виходити українські видання. У 2008 році був ліквідований кабінет україністики в Брестському держуніверситеті, припинилося викладання української мови й літератури в школах.
На жаль, українська влада, яка мало чим допомагала українцям Берестейщини, фактично, заплющувала на це очі. Навіщо було сваритися з «бацькою» через такі «дрібниці»?! А він, тим часом, сприяв активній русифікації Берестейщини.
Попри те, що українське життя в краї відбувалося й відбувається в непростих умовах, із Берестейщини походить низка українських культурних діячів, зокрема письменників. Під Кобрином народився один із представників «Розстріляного відродження» Дмитро Фальківський (1898–1934), автор пісні «Очерет мені був за колиску…», що стала своєрідним гімном поліщуків. Із Берестейщини родом поет Остап Лапський (1926–2012), лауреат Шевченківської премії; Федір Одрач (1912–1964), упівець, автор надзвичайно цікавих прозових творів про Полісся. Список можна продовжувати… Навіть сьогодні українське культурне життя дає про себе знати в Білорусі. Позаминулого року в мінському видавництві «Смелток» (українською мовою!) вийшов роман Наталії Бабіної «Бодай, будка». Паралельно цей твір надрукувало харківське видавництво «Фоліо». У ньому йдеться про життя українців на Берестейщині, звідки родом авторка, а також про історію цього краю.
Звісно, не варто переоцінювати українську свідомість наших одноплемінників у Білорусі. Однак все ж вона «теплиться». А на Берестейщині, принаймні на побутовому рівні, деякі місцеві жителі спілкуються українською мовою.
Чимало етнічних українців Білорусі займають високі становища в країні, є впливовими людьми. Зрозуміло, служать й у армії.
Тому варто сказати їм, що, коли почнеться війна з Україною, вони воюватимуть проти своїх одноплемінників. Когось це, може, й зупинить.
