Декілька днів не писала, гойдалась на емоційних качелях. Думок назбиралось на багато текстів. Проте, боюся, вони будуть урвистими, прям як моя свідомість зараз.
У Києві тепер багато світить сонце. Зі спальні в очі посвітив сонячний зайчик з дорожного знаку на вулиці. Таке дивне відчуття, ніби на секунду відкрилося вікно в минуле життя.
Не уявляю, як я повернусь з коридору спати в ліжко. Мені, до речі, в коридорі дуже затишно. Але вот прям як фізично вийти з нього в спальню, коли оголосять, тепер сирен не буде, ідіть спати в ліжко? Боюся, що доведеться заново звикати до ліжка як і до багатьох речей.
Загалом, я постійно думаю про життя «До», яке і справді втрачене. Навіть в Києві, який зачепило поки що мало, але… Я живу тут 26 років життя. Коли ти з народження в одному місті, ти плетеш павутинку точок, людей, спогадів. У тебе є свої лікарі, своя манікюрниця, перукарка, улюблена точка з кавою і так далі. Навіть якщо ми все відновимо, дуже багато бізнесів, закладів, спеціалістів вже не запрацюють знову. Навіть нам, тим, хто не виїхав, доведеться звикати та шукати щось нове вже у «післявоєнному Києві». І відмічати точки, куди «прилітало». Сьогодні їх список поповнився локаціями на Оболоні та Куренівці.
Наша сусідка Люда дізналась, що Міша любить квіти. І справді, всі що минулого року радували око на балконі, посадив він. Вона подзвонила, щоб запитати про Маріуполь і подарувала нам бегонію.
Маріуполь… Це ніж в серце. Так вийшло, що я була в цьому місті дуже багато, половина мого оточення і життя зав’язана на Маріуполі, хоч я його й не люблю. На це є свої причини. Але не реагувати на те, що там відбувається, неможливо. Власне основна причина, чому я не писала ці дні, — це Маріуполь. Я свідомо утримаюсь від опису всієї інформації, яку вдалося дізнатися з перших вуст. З 1 березня Міша не знає, де його мама і бабуся і чи живі вони. Про Маріуполь говорять всі. Навіть жіночки, що сьогодні в селі на Херсонщині намагалась не пустити техніку окупанта, кричали: «Что вы сделали с Мариуполем?». Нам лишається лиш віра. І я не знаю, на скільки ще її вистачить.
Все міняється. Телефонна книга поповнюється контактами «Даша джгути» або «Наталія броніки». Сьогодні кожен з нас трішки військовий, трішки волонтер, нетрішки — людина з діркою в серці. Шукаючи один контакт у месенджері, побачила мужчину, якого я підписала «Віталій бла бла кар». Напевно, колись їхала з ним. Прогортала аватарки: на перших фото акуратно виголений мужчина в костюмі на фото прапору ЄС, останнє фото — з бородою у військовій формі. От приблизна вся суть нашої трансформації.
Днями в магазині побачила вагітну на пізньому терміні. Вона мене вразила. Усвідомила, що вже давно не бачила ані дітей, ані вагітних.
Під час війни «вскривається» вся суть. У магазині чоловік умовляв дідуся, щоб дозволив купити йому продуктів. Дідусь відбився. Натомість в аптеці люди ледь не побилися за якісь ліки. Йшлося про останню упаковку, дівчина не хотіла ділитися, бо це ліки для її мами. Хлопець кричав, що цей же препарат потрібен його татові. Мені важко судити кожного в цій ситуації.
Якщо говорити загалом про продукти, то ситуація хороша. Є стабільний брак лиш деяких товарів: нема курятини (особливо філе в упаковках, полюю вже тиждень безрезультатно), швидко виносять молочку, не завжди є фрукти-овочі та дріжджі з мукою.
Останніми днями з’явилося відчуття, що місто не лише ожило, а перейшло в активну бойову фазу. Не знаю, як це пояснити, але прям в повітрі ніби звучить військовий марш. І звучить парадно, урочисто.
Висновок, як і раніше, один: Київ не здамо. Як можна здати місто, в яке вже повертаються затори на дорогах?
