Ось уже три роки, коли слово «травень» для одеситів асоціюється не стільки з весняними квітами, скільки з болем і непростими спогадами. Попри те, що Одеса асоціюється здебільшого з «Привозом», веселими «биндюжниками» в порту і Гумориною, насправді це місто – велике, складне і має свою криваву історію єврейських погромів на початку ХХ століття, червоного терору і Голокосту. І 2 травня 2014 року, на жаль, вписалося саме в цю історичну вісь.
Тоді, три роки тому, до кінця ще ніхто не усвідомлював, що саме трапилося, крім того, що було зрозуміло: Одеса ціною крові змогла уникнути ще більшої трагедії. Напевне, що ці слова видадуться комусь цинічними, втім, перемога завжди така – з присмаком крові.
Згадуючи 2 травня, не можна забувати квітень, березень, лютий, які видалися для міста важкими і небезпечними. Активісти так званого «Куликова поля» (для тих, хто не знає, – саме на цій площі колись знаходився головний пам’ятник вождю світового пролетаріату, а сумнозвісний Будинок профспілок – колишнє приміщення обкому партії) не лише регулярно проводили багатотисячні мітинги, а й встановили на щоглі посеред площі російський триколор. На жодні умовляння, аргументи і спроби іншої сторони та влади проросійські активісти не піддавалися. Уже тоді всім було зрозуміло: просто так це не скінчиться, і переможцем вийде хтось один. Зрозуміло, що 1 травня 2014 року, несучи червоні прапори і гасла: «Хунта будет разбита» і «Бандеровские бесы, вон из Одессы», – та сторона була впевнена у свої перемозі. Власне, що мають на увазі люди, коли кричать: «Майданутых – на кол, чтоб Бандера плакал»? Дипломатичні перемовини про конституційні зміни? З того першого травня у пам’ять врізався чи не найбільше портрет Сталіна у косоворотці і сонячних окулярів. Величезне модернізоване зображення вождя майоріло над автомобілем, який супроводжував колонну від Оперного театру до Куликова поля. Того дня прибічникам Сталіна ніхто не заважав. Хоча можна здогадуватися, прихильниками яких методів «розмов» з опонентами вони є. А вже наступного дня, коли колона «Одеської дружини» під проводом такого собі «Капітана Какао» (під цим прізвиськом та лижними окулярами ховався Сергій Долженков, колишній співробітник міліції, який за півроку до подій став досить популярним серед одеської молоді, утворивши такий собі неформальний клуб спортивної і не лише підготовки для юнаків) напала на натовп футбольних уболівальників, стало зрозуміло, що 2 травня стане днем битви.
Коли я пишу ці слова, це не означає, що мені не шкода тих, хто загинув зі сторони «антимайданівців». Людська смерть – це біль і незворотність, яку вже нічим не можна виправити. Але й неправильно, несправедливо і більше того – брехнею – було б називати загиблих невинними жертвами. Коли у квітні «Капітан Какао» особисто радив знайомим журналістам «забиратися геть з Одеси на травневі», то ж напевно, він був у курсі. І назвати його жертвою аж ніяк не випадає. Так само як тих, хто бився на його стороні, але загинув під час зіткнень.
Не забуваймо, що, за висновками експертів та слідства, з Будинку профспілок вівся вогонь та летіли пляшки «коктейлю Молотова». Хто саме вів той вогонь, наразі не встановлено. Як не встановлено ще чимало важливих речей, і, на жаль, навряд чи вже колись буде встановлено. Чого вартий лише наказ прибрати Грецьку площу наступного дня, коли було знищено практично всі докази вуличних зіткнень. Адже саме тут, у серці Одеси, почався бій із застосуванням вогнепальної зброї, і саме тут загинули шестеро осіб, з яких перші дві жертви – Андрій Бірюков та Ігор Іванов – були беззбройними активістами патріотичного руху. І лише після цих смертей, після десятків поранень, після того, як стало зрозуміло, що по людях ведеться прицільна стрілянина з вогнепальної зброї, а міліціонери жодним чином цьому не заважають (чого варті спогади очевидців, які на власні очі бачили, як «дружинники» Долженкова на дитячому майданчику за декілька кварталів від Соборної площі, де збиралися футбольні уболівальники, розвантажують держаки для лопат поруч з міліціонерами, які спокійно дивилися на ці приготування), – так от лише після цього натовп людей, які щойно зривали з себе футболки, аби перев’язати рани друзям, пішли на Куликове поле. «Хунта», яка «палила жертв» і «хатині», – це щось інше, чи не так?
Тоді одесити втримали своє місто українським. Пригадувати травень 2014 страшно й досі. Насправді після 2 числа набагато страшнішим було 4, коли під тиском проросійських активістів міліціонери випустили десятки затриманих «антимайданівців», а захоплення зброярні не відбулося лише через низку факторів, які в цілому зіграли на користь Одесі. Тоді Південна Пальміра, до якої так люблять приїздити мешканці інших міст і областей, кров’ю втримала саму себе, бо допомоги не було звідки чекати. Бо, на жаль, особисто я не дуже вірю, в те, що якби тоді у нас встановили «онр», то це утворення було б знищено за допомогою Києва чи якихось інших сил. Принаймні «днр» і «лнр» так ніхто й не знищив. Найбільший наш біль – це фраза, яка прозвучала тоді, 2 травня 14-го: «Пам’ятай, одесите, тебе врятував твій сусід-бандерівець». Це невигадані історії того, як, рятуючи потім «куликовців» з полум’я Будинку профспілок, патріоти з подивом дізнавалися, що перед ними – не громадяни РФ чи так званого «Придністров’я», а – одесити, подекуди – з сусідніх під’їздів. Ще більшим здивуванням було для «куликовців» те, що страшні «бандерівці», які витягали їх з палаючих вікон, – сусіди, знайомі, а іноді – мало не родичі. І всі – одесити. Від того, мабуть, ще болючіше.
Тож, приїжджаючи до нас на море, не забувайте: Одеса – це Україна, і Україна – ціною крові. Перемога далася не знічев’я і не стала щасливим випадком.
… Вчора, 2 травня 2017-го, на розі Дерибасівської і Преображенської, було встановлено меморіальну дошку одному з перших загиблих тоді патріотів, – Ігорю Іванову. На жаль, таких дошок в Одесі і області стає дедалі більше, – в зоні АТО гинуть ті, хто асоціюється у вас з гумором, веселощами і солоним морем. Одеса – вона така. Непроста, велика, розмаїта, з анекдотами і сушеними бичками, гостинна і приваблива. А ще – сувора і сильна. Як вся наша Україна.
