…Я стою біля вікна свого кабінету в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України на третьому поверсі по вулиці Грушевського, дивлюся, як поспішно зводяться нові барикади, як настирно видовбується каміння бруківки, як палахкочуть пульсуючим полум’ям залізні бочки, чую, як гримлять саморобні барабани — дерев’яні палиці ритмічно вдаряють по листах заліза, зірваних з огорожі біля готелю «Дніпро». Раз у раз зриваються сотні голосів на крики «Банду геть!», «Слава Україні — Героям Слава!», бачу, як медики-волонтери ведуть під руки у вестибюль нашого будинку постраждалих — там діє поспішно розгорнутий польовий госпіталь. Біля входу стоїть козацька варта, яку я попросив у керівництва Євромайдану надати для забезпечення порядку в будинку та захисту від мародерів.
У цю критичну ніч, коли «Беркут» розпочав витісняти протестувальників із вулиці Грушевського, кілька невідомих розбили знадвору вікна і вдерлися до будинку. Відкрили кімнату, де розміщається редакція журналу «Слово і час», рилися в столах, видно шукали, чим поживитися. Розтрощили також двері до залу засідань... «Беркутівці» в свою чергу кинули у вестибюль, де лежали поранені й хворі, де медики-волонтери опікувалися постраждалими, дві гранати зі сльозогінним газом — ядучий дим швидко поповз поверхами і змусив терміново виносити хворих з приміщення.
...Я стою біля вікна, з якого журналісти з Бі-Бі-Сі, з «Радіо Свобода» вели зйомки і репортажі — панорама відкривається вражаюча. Обгорілі, перевернуті автобуси й втомобілі, гори автомобільних шин, що «чекають» на підживлення несамовитого вогню і диму — клуби чорних завихрень закривають «беркутівцям» і міліціонерам вулицю аж до Українського дому.
На столі в моєму кабінеті лежать три перших із шести запланованих томи «Шевченківської енциклопедії», дев’ять томів Повного зібрання творів Тараса Шевченка в 12-ти томах, щойно явлені на світ факсимільні видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1840 року, рукописної збірки «Три літа»; тут і нещодавно опублікована «Більша книжка», «Кобзар» в англійському перекладі, поезії Шевченка в перекладах на російську, польську, словенську... Залишається трохи більше місяця до дня народження Тараса Шевченка. Національному генію в цьому році 200 років.
Я стою біля вікна, дивлюся на чорно-чорнющу площу навпроти мого інституту, на офіційно так і не відкритий пам’ятник Валерію Лобановському та на закіптюжений його портрет над колонадою стадіону «Динамо», на вирування величезної маси народу, який вибухнув справедливим гнівом і обуренням з приводу кривавої розправи над молоддю в ніч з 29 на 30 листопада минулого року, на прийняття 16 січня ц.р. Верховною Радою України антидемократичних, реакційних законів, ухвалених «з руки», які суттєво звужують права та свободи громадян і які так поспішно підписав Президент України, і думаю про те, що саме Президент України Віктор Янукович і спровокував ці протести своїм рішенням не підписувати у Вільнюсі Угоду про вільну торгівлю з Європейським Союзом. Це був той головний детонатор, який спричинив вибух народного обурення й гніву. Тепер, виявляється, можна прем’єр-міністрові України називати народ своєї країни терористами, звинувачувати протестувальників у екстремізмі та ескалації насилля і жодним прикладом не оперувати, щоб засвідчити хоча б якісь кроки, зроблені для покарання «беркутівців»-насильників та провокаторів за їх злочинні дії. Влада боїться показати себе слабкою і, демонструючи засліплену страхом упертість, не хоче приймати вимоги Євромайдану. Слабкість влади якраз і проявляється в демонстрації сили й непоступливості.
Президент України, здається, вже втратить шанс, коли можна було домовитися з Євромайданом, виробити й прийняти компромісні рішення, спрямовані передусім на конструктивну трансформацію України демократичним шляхом. Народ рішуче вимагає зміни влади задля модернізації країни за європейськими стандартами і цінностями, і годі сподіватися, що мороз, втома і глухе, не поступливе з обох сторін протистояння знесилить урешті-решт протестну енергію і Євромайдан згорне крила. Цього не станеться, на це влада не може сподіватися.
Народний гнів посилюється і розширює географію свого прояву. Захоплення приміщень обласних і районних державних адміністрацій, створення нових — народних органів виконавчої влади — народних рад, мобілізація нових активістів Євромайдану, більше того — формування Національної гвардії — все це свідчить про велику загрозу для громадянського миру в країні та єдності держави. Деструктивний фактор у цій фазі революційного збурення народу починає домінувати і є реальною загрозою як для влади, так і для опозиції. І, ясна річ, для Української держави.
Я стою біля вікна і згадую ті слова, які я щойно почув від протестувальників, розмовляючи з ними біля палаючих бочок, у вестибюлі з хлопцями, травмованими камінням, що його кидали в натовп «беркутівці» у відповідь, із дівчатами, які поспішно, щоб не вихололо, роздавали бутерброди, супи і чай майданівцям, які вкладали мішки зі снігом і піском у барикади. Головний лейтмотив усіх відповідей на питання, як довго ви готові стояти на барикадах, лунав так: «До кінця! До перемоги!! Не відступимо ні на крок!»
І мимоволі я повертаюся в думках до апокаліптичних візій Тараса Шевченка, який за два роки до свого відходу за межі земного буття в поезії «Осія. Глава ХVІ» прорік:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
І далі поет вкладає в уста довготерпеливого Господа такі жахливі провіщення майбутнього України:
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені...
А «оперених», «власть імущих» Шевченко застерігає від народного гніву і безжалісної помсти:
...Всюди
Вас найде правда-мста,
бо люди підстережуть,
«уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують».
Ще раніше, того ж грудня 1859 року, коли було написане це «Подражаніє» — «Осія. Глава ХІV», Тарас Шевченко у вірші «Подражаніє Ієзекіїлю» провістить:
І ваша злая своєволя
Сама скупається, сама
В своїй крові.
Та хочеться вірити, мовлячи словами національного пророка, що
Минуть,
Уже потроху і минають
Дні беззаконія і зла,
що утвердиться правда-прощення, що наш народ досягне правди й справедливості «без сокири», що його заклик-благання:
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
стане запорукою так необхідного для України громадянського миру і спокою.
І справді, за Шевченком:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Чекати від влади й опозиції щирих обіймів-символів взаємопрощення і взаємодовіри не доводиться — надто глибокою є прірва між народом і владою, але виходити на конструктивний діалог необхідно. Ще не пізно. Ще не зачинене наглухо вікно порозуміння, яке відкрите за допомогою вже реально діючих механізмів громадянського суспільства. Влада повинна максимально задовольнити вимоги Євромайдану. Очевидно, що відставка нинішнього уряду, звільнення всіх заарештованих протестувальників, закриття відкритих кримінальних справ, скасування реакційних законів, прийнятих 16 січня з порушенням регламенту — це лише перший крок до примирення і порозуміння. Майдан надто розбурханий, гнів і обурення клекоче в душах сотень і сотень тисяч людей, смерть молодих людей шокувала суспільні настрої — на чиїй совісті ці загублені життя? — тому протестувальники будуть домагатися дострокових виборів Президента України. На черзі — дострокові вибори до Верховної Ради України.
Євромайдан рішуче, непоступливо стоїть на позиції зміни влади, яка скомпрометувала себе адміністративно-бюрократичним свавіллям, корупцією, непогамовною жадобою наживи та узурпації на всіх рівнях державного порядкування. Все це разюче розбалансувало суспільство, збурило суспільні настрої та підняло високу хвилю громадянської активності. Особливо цей стихійно-емоційний порив досягти свободи, правди і справедливості захопив душі молоді, передусім студентської, яка Євромайданом утверджує себе як перспективна громадсько-політична надія України. Передусім у середовищі української молоді формується та система ціннісних орієнтацій, на основі якої в недалекому майбутньому буде консолідуватися українське суспільство, самостверджуватися українська нація. Євромайдан — це своєрідна школа громадянського визрівання і формування національної ідентичності, індивідуального самовизначення в системі національних і європейських координат. І це вже саме по собі є унікальним набутком майбутньої України як національної держави з євроінтеграційною орієнтацією. Саме на Євромайдані реалізовуються сьогодні національна ідея та визначаються національні пріоритети. Це свідчення руйнації в суспільній свідомості радянської імперської системи орієнтацій і закладання надійного фундаменту для «зведення» заснованої на принципах європейської демократії національної держави.
Пам’ятаймо слова великого американця Абрахама Лінкольна: «Дім, який руйнується із середини, не вистоїть». Тому слід якнайшвидше і якнайширше відкривати вікно порозуміння, діалогу, пошуку компромісних рішень, бо сьогодні тільки та держава може ефективно функціонувати, в якій є взаємодія громадянського суспільства і влади. Хіба не очевидним, гадаю, і для самої влади, навіть для багатьох депутатів з Партії регіонів, є те, що синдром тоталітаризму, всесильності влади, безконтрольності з боку суспільства її дій переслідує нинішнє керівництво України.
Дух народу, нації може бути й творчим, будівничим і може бути руйнівним. Особливо тоді, коли його намагаються насильно впокорити. Ще Гегель стверджував: «Дух є свобода» і той народ, який прагне вільного розвитку й національно-державного самоздійснення, буде обов’язково виявляти, за Гегелем, «енергійну волю до свободи».
