Розкажу вам про першу книжку, яку прочитав під час війни. Прочитав за кілька ночей, не міг відірватися від читання, хоча попередні три тижні навіть дивитися в сторону книжкових полиць не міг. Тепер мені думається, що це одна з найкращих книжок, які я читав у житті. Не знаю, чи це об’єктивно, бо свій відбиток на читання наклала й тривога воєнного часу. Але в кожному разі цю книжку я запам’ятаю вже на все життя – як першу прочитану під час війни.
Мова про блискучий роман афгано-американського письменника Халледа Госсейні «Ловець повітряних зміїв» (чудовий український переклад – Катерини Міхаліциної, «Видавництво Старого Лева»). Це історія про маленького афганського хлопчика Аміра, який у дитинстві стає свідком мерзенного вчинку, який травмує його на все життя. Пізніше в Афганістані починається війна, Амір з батьком стають біженцями, але на батьківщині залишається друг дитинства. Це зворушлива оповідь про дитячу дружбу, хоробрість і людяність, але також – про жахи війни. Ця книга стала абсолютним бестселером у США та світі, у 2007 році за її мотивами зняли повнометражний художній фільм.
Словом, я дуже раджу кожному прочитати цей роман, але тепер хочу вийти за його рамки й поговорити про читання під час війни загалом. Ця книжка кілька місяців чекала на свою чергу у стосику біля ліжка, але я завжди брав іншу, бо з відгуків знав, що роман Госсейні – болючий, пронизливий, страхітливо реалістичний. Настав час, коли наша українська реальність стала жахливішою за будь-які романи, і на третій тиждень війни моя рука потягнулася за цією книжкою.
Не буду приховувати: перші тридцять сторінок було дуже важко сфокусуватися. Налаштований на читання новин мозок відмовляється аналізувати довгі масиви інформації, відмовляється уявляти і створювати в голові картинку з прочитаного. Думки хаотичні, бігають сюди-туди, весь час хочеться взяти смартфон у руки і оновити новинну стрічку. Але якщо себе примусити, то вже невдовзі починається та найкраща фаза читання, коли не можеш відірватися, коли очі вже злипаються, а ти все одно гортаєш далі, думаєш – ну, ще бодай дві-три сторінки, а потім – ну, дочитаю вже цей розділ до кінця, а після хочеться ще один – і на годиннику вже третя ночі.
Для чого читати під час війни? Для того, заради чого ми це робили все своє життя – щоб бути не просто біологічним механізмом, а гомо сапієнсом, людиною розумною. Читання дає нам задоволення, але передусім – це велика школа емпатії, співчуття, співпереживання, спроба пізнати й зрозуміти психіку інший людей, пережити і їхній досвід. Читання робить нас людьми.
Писане слово має виняткову силу, воно долає кордони держав і мов, культур та епох. Після цієї книжки моє сприйняття Афганістану вже ніколи не буде таким, як раніше; вірю, що колись вдасться полетіти в цю країну й прогулятися тими вуличками Кабула, де виростав герой роману – Амір.
Так, сьогодні час війни і коротких інформаційних зведень, але колись ми ще напишемо свої прекрасні романи про цей час, пояснимо світу Україну, розкажемо про наших простих героїчних людей, про нашу культуру і мову. Напишемо, щоб наші діти й онуки змогли поринути в цей час і пережити його разом з нами, і щоб у кожного нашого читача в світі викристалізувалося переконання, що війни треба уникати за будь-яку ціну, але якщо вона вже прийшла на твою землю – важливо зберегти гідність, людяне в собі, мати сміливість у страшні часи робити добрі справи.
Читайте!
