Нещодавно випадково прочитала гнівний допис із соцмережі, де автор скаржився, що йому полагодили посудомийну машину за неймовірні 1700 грн, а вона після «ремонту» не працювала жодної хвилини! Таких випадків – безліч. І не лише у сфері обслуговування побутової техніки. Я багато спілкуюся з підприємцями не лише на Волині чи в Києві, і знаю, що фахівців, які здатні працювати швидко та якісно, бракує в легкій промисловості, сільському господарстві, дерево- й металообробній галузях. Подекуди легше знайти голку в копиці сіна, аніж кваліфікованого електрика, сантехніка, швею. Все це – наслідки штучно створеної стагнації у професійно-технічній освіті, а часом і прихованого її нищення упродовж останніх десятиліть в Україні.
Вітчизняна система освіти масово продукувала економістів, юристів, менеджерів. Робітничі професії стали «немодними» і непрестижними. За статистикою, 80% випускників шкіл йдуть здобувати вищу освіту, і тільки 20% — професійно-технічну. Це практика ненормальна і навіть небезпечна, адже від робітничих кваліфікованих кадрів, яких готують у системі професійної освіти, значною мірою залежить економічний розвиток сучасної індустріальної держави. Вмілі робітники потрібні малому й середньому бізнесу, який, прагнучи розвиватися, готовий платити достойну заробітну платню та надавати гідні умови праці. Опанування робітничим фахом і здобутий досвід роботи дають змогу молодим людям згодом започаткувати власну справу та перейти з найманих працівників до категорії роботодавців. Разом із тим, не треба забувати, що окрім економічної функції, професійно-технічна освіта має ще й важливу соціальну місію – заклади цієї галузі забирають із вулиць дітей із малозабезпечених та неблагополучних сімей.
Та, вочевидь, через загальні політичні й економічні проблеми, соціальну короткозорість владі нема коли думати про профтехосвіту, її престижність, оновлення матеріально-технічної бази та осучаснення напрямів підготовки фахівців (деякі навчальні заклади нині продовжують випускати представників професій, які відмирають, – наприклад, операторів комп’ютерного набору чи секретарів-референтів). За останні десятиліття скорочення мережі професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) та їхніх учнів сягнуло подекуди до 50%. Так, за даними експертів, у 1992 році в Україні нараховувалося 1255 ПТНЗ та 647 тис. учнів. Торік – лише 798, в яких навчалося 304 тис. осіб.
Тенденція скорочення професійно-технічної освіти надалі тільки прогресуватиме. Торік держава переклала зобов’язання з утримання цих закладів на місцеві бюджети, не врахувавши, що витримати таке навантаження зможуть хіба обласні центри. А от невеликі міста й містечка, особливо в дотаційних регіонах, із таким фінансовим тягарем не впораються. Тож ПТНЗ там закриватимуться, або скорочуватимуть кількість учнів, викладачів та персоналу. Цьогоріч, попри обіцянки урядовців про збереження субвенції із держбюджету на профтехосвіту, ці заклади так і залишилися на голодному пайку, який виділятимуть місцеві бюджети. Наприклад, на моїй рідній Волині передача видатків на професійно-технічну освіту на місцевий рівень, за прогнозами, створить додаткове навантаження на обласний бюджет у розмірі 43 млн грн. У 2016 році на утримання обласного бюджету вже перейшли 12 закладів профтехосвіти з обсягом фінансування 91 млн грн. При розрахунках обсягу освітньої субвенції на 2017 рік для області враховано кошти лише на шкільний компонент освіти, тоді як видатки на професійно-технічну складову має забезпечити обласний бюджет. З-поміж великого переліку несправедливостей, варто наголосити, що збільшення зарплатні для освітян не зачепило працівників-майстрів ПТНЗ, які якраз і навчають фаху. Ще один юридичний нонсенс чи фінансова тупість?!
Загрозою для системи підготовки кваліфікованих кадрів для виробництва і загалом для вітчизняної економіки є й зволікання з ухваленням законопроекту щодо освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст» (№ 5240). Нещодавно парламент провалив його та відправив у профільний комітет на доопрацювання. Без ухвалення цього документа вищі навчальні заклади І-ІІ рівня акредитації (здебільшого коледжі та технікуми, які фінансуються за рахунок освітньої субвенції з держбюджету) не зможуть здійснювати прийом на здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст» до врегулювання свого статусу до 2020 року. Через законодавчі зміни ці заклади й так опинилися поза правовим полем, а якщо не вирішиться питання щодо «молодшого спеціаліста», то вони повинні або отримувати ліцензію вищих навчальних закладів, або переходити в категорію профтехосвітніх і добиватися фінансування з місцевих бюджетів. На практиці це означатиме їхнє закриття. Нині таких закладів 742. Вони готують фахівців у галузі комп’ютерних технологій, електроніки, ракетно-космічного машинобудування, радіоелектроніки, зварювання, дошкільної та початкової освіти, медицини та багатьох інших. Можна тільки припустити, який дефіцит кадрів відчують ці сфери вже найближчим часом.
Між тим ситуація на ринку праці диктує, що вітчизняна профтехосвіта має бути у фокусі сучасних освітніх тенденцій. Трактористи, кравчині, сантехніки, будівельники стабільно входять до ТОП-10 найбільш запитаних професій. Гострий суспільний запит на них спричинив суттєве підвищення зарплатні. Зокрема торік представники робітничих спеціальностей у середньому отримували 6 тис. 400 грн. Для окремих фахів, наприклад, автослюсарів, зарплатня може сягати 8-12 тисяч гривень. Це спростовує досить популярну в суспільстві думку про те, що випускник ПТНЗ приречений «денно і нощно» «гарувати» за мізерну зарплатню, а економіст, нехай навіть із дипломом непрофільного вишу, зможе завжди знайти достойну роботу і мати гідну зарплатню. Практика свідчить, що значна кількість власників дипломів про вишу освіту не можуть знайти навіть перше місце роботи і тому згодом здобувають ще й робітничу спеціальність.
У 2017 році, за словами профільного міністра Лілії Гриневич, має розпочатися довгоочікуваний процес модернізації професійно-технічної освіти. Стриманий оптимізм викликають і наміри створити навчально-практичні центри при ПТНЗ, в яких навчатимуть найбільш запитаних на ринку праці професій – тракториста, сантехніка, зварювальника. Та головне, щоб у центрі цих змін стояла молода людина – сучасна, орієнтована в майбутнє, впевнена у завтрашньому дні.
Зрозуміло, що для повернення престижу та належного рівня професійно-технічної освіти слід ще багато чого зробити. Насамперед, забезпечити гідне фінансування. Цього не вдасться досягнути тільки за рахунок місцевих бюджетів. Навіть такі розвинуті країни, як Польща, Фінляндія, Швеція та Франція не залишають профтехосвіту без підтримки з державного бюджету. А роль місцевої влади має полягати не так у фінансуванні ПТУ та інших закладів, як у налагодженні зв’язку з роботодавцями, визначенні пріоритетних робітничих професій – аж до укладення контрактів на замовлення фахівців, щоб випускники мали адекватні умови навчання та гарантоване робоче місце. Наприклад, у Швеції більшість муніципалітетів мають консультативні органи, до яких входять представники роботодавців та робітники. Вони дають навчальним закладам рекомендації стосовно працевлаштування випускників, закупівлі обладнання та навчання викладачів.
Повернути дітей до профтехосвітніх навчальних закладів допоможуть преференції – скажімо, особлива система стипендій та гарантоване перше робоче місце. Свою справу зробить і ринок праці та рівень зарплатні, який вже потроху вирівнюється на користь професійно-технічних спеціальностей. Не менш важливо відродити й дитячі технічні гуртки, адже це, фактично, технічна освіта з дитинства. Тож при правильному підході робітничі та технічні професії мають усі можливості стати не лише потрібними, а й знову престижними. А суспільство, в якому поважають людину праці, матиме більше шансів на економічне процвітання.
Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, народний депутат України
