Намагаючись виправдати конфлікт Росії з усім цивілізованим світом, міністр закордонних справ РФ Лавров вдався до такої ідеологічної казуїстики: після падіння радянської системи Росія повернулася до православних цінностей, які не визнає Захід, що відрікається від власних християнських коренів і тим більше агресивно реагує на спроби православної Росії бути собою.
Об’єктивно для протистояння Заходу і Православ’я немає ніяких підстав. Православне християнство було сформоване в рамках Візантійської імперії, а потім стало панівним для візантійської співдружності держав, більшість із яких були слов’янськими. Візантія завжди постулювала себе не просто як частина Європейської цивілізації, не просто як спадкоємниця римської імперії. Самоназва держави «Ромеїв», тобто «Римлян», зберігалася аж до падіння Константинополя. Найвидатніший імператор Юстиніан намагався відвоювати всю територію колишньої Римської імперії, відмова від претензій на Західну частину колишньої держави римлян давалася вкрай важко. Константинопольський патріарх іменувався вселенським і претендував на ті самі права, що й Папа Римський. Навіть у протистоянні із Заходом за часів хрестових походів Візантійська імперія не сформувала власного образу в координатах «анти-Заходу».
Але не лише символічно, а й по суті Візантія належала до єдиної християнської середньовічної цивілізації, яка була створена синтезом спадщини релігійного Єрусалиму та світського Риму (і Афін). Із 425 року в Константинополі діяв невеликий державний університет. У часи його розквіту кількість професорів сягала кількох десятків, у часи занепаду — було кілька професорів: права, філософії, медицини. І це при тому, що існувало приватне викладання і функціонувала Патріарша школа для підготовки рядових кліриків (єпископи повинні були пройти університетський вишкіл). За візантійським взірцем і завдяки переданим Євстратієм Нікейським повним комплектам навчальних курсів, побудованих на основі Аристотеля і неоплатоніків, і зміг виникнути на Заході університет. Відтворювалися не лише античний інститут освіти, а й право. Римське право продовжувало функціонувати у Візантії. Всі громадяни формально були вільними, і рабство було подолане у Візантії як масове явище ще раніше, ніж у передовій для Заходу Англії. Захід пишається власною хартією вольностей, але у Візантії таке формальне забезпечення прав існувало не лише щодо аристократії, а й щодо усього народу і війська. Не лише всі присягали імператору, але й він їм. Самодержавства у його російських формах Візантія ніколи не знала, тим більше не було обожнювання фігури імператора чи його династії. Завжди «імперія ромеїв» усвідомлювала себе як територію свободи, на якій внаслідок численних небезпек імператор тимчасово має виключні права і виступає «живим законом». Щоб він пам’ятав про власну земну сутність та рівність з усіма, при помазанні на царство, крім знаків імператорської влади, вручався мішечок із землею. Кожна людина — нащадок Адама, створеного із землі, й над кожною священик проспіває: «Земля ти є, і в землю повертаєшся».
Саме від православного візантійського кореня була сприйнята на наших теренах ідея християнської свободи. Тієї свободи, яку не дарує імператор чи держава, а яка є у кожного від народження. Свободи, яка не завойовується силою, але дарується Богом — дарується всім, достойним і недостойним, сильним і несильним, доброчесним і грішним. Свободи, яка є не лише лицарським привілеєм для кожного вільного воїна Христового, а й важким обов’язком — покликанням до вільного життя. Таким покликанням, яке не можна зрадити. Таким покликанням, яке не можна забезпечити самому. Таким покликанням до свободи, в якому моя (наша) свобода неможлива без свободи іншого.
Сьогоднішнє надуживання ідеєю прав людини на Заході не означає, що сама по собі ідея свободи та прав людини є невірною. Так само як надуживання медициною не означає, що вона зло, так й ідея свободи не була і не може бути злом. Сама по собі ідея свободи — це те, що робить людину розумну нею самою. У перекладі з латині «гомосапіенс» буквально означає «людина мудра». Мудрість — це стан реалізованої розумності, реалізованої через вільну творчість, через повагу до власної та чужої гідності розумної та вільної істоти. Відмовлятися від свободи автоматично означає і відмовлятися від розумності. Зло є ірраціональною стихією, є станом підкорення своїм чи колективним пристрастям. Добро не може бути досягнуте без свободи. В межах рабства можливе тільки більше чи менше зло. Сьогоднішня відмова від свободи бути собою, намагання звільнитися від тих чи інших ознак людськості чи навіть від усієї людяності є кризою християнської європейської цивілізації, ідейним падінням у постмодерністський буддизм нігілізму на Заході та язичницький фашизм у сусідній державі.
Сучасне критичне ставлення до Росії викликане на Заході не її православністю, а російським дрейфом до «італійського» типу фашизму — дуче, пропагандою, тотальним контролем, але без масових ірраціональних репресій. Хоч яким би був Захід — християнським чи постхристиянським, буддистським чи постмодерністським, секуляризованим чи релігійно піднесеним, він буде однаково болісно реагувати на фашизм. Адже це його травма, те, що сам Захід пережив як свій найбільший гріх і чого він намагатиметься більше ніколи не терпіти ніде у світі, а тим більше — на східних околицях Європи.
Саме ж по собі православ’я викликає все більшу симпатію на Заході. Саме у православ’ї Захід найчастіше бачив протиотруту від власних та російських токсинів, що виникають при практично вже неперервних кризах. Папа Іван Павло II називав католицизм і православ’я двома легенями Європи, які однаково необхідні для її існування. Звичайно, нездатність православ’я сформувати власну капіталістичну етику, що особливо яскраво видно на прикладі Греції, підриває авторитет цієї конфесії. Але в цілому інтерес зберігається, бо православ’я — це юність усього християнства, до великого потенціалу якої католицизм і протестантизм звертаються навіть більше, ніж самі православні. Патріарх Константинопольський Варфоломій вважає, що це явище показує: «Православ’я — це сильна альтернатива у межах єдиної європейської цивілізації, яка сьогодні вийшла за власні географічні межі та розповсюдилася по всьому світові».
Ніякого протистояння між Європою і православною Росією не може бути, оскільки Росія насправді не є православною країною: лише 2% населення ходить у храми, і найбільша кількість абортів, вбивств, розлучень, сиріт не може бути ознакою християнської нації взагалі. Росія — постправославна і постхристиянська країна, яка вийшла з темряви атеїзму, але не спромоглася на життя у світлі тих чи інших цінностей.
Патріарх Константинопольський Варфоломій підкреслює, що православ’я повністю належить Європі й навіть більше того — Заходу, якщо під останнім розуміти цивілізацію, засновану на фундаментальних цінностях прав людини, релігійної свободи, соціальної толерантності та влади закону. Патріарх визнає, що стан суспільної моралі у традиційних православних країнах сьогодні не кращий, ніж у країнах протестантського чи католицького Заходу. Всі однаково переживають глобальну кризу людяності, хоча прояви кризових тенденцій можуть бути різними — від надуживання ідеологією прав людини до рабства у влади, насолод і телебачення. Християни відрізняються не особливою святістю своєю чи святістю своїх країн, а захистом прав іншого, коли він зазнає утисків та насилля. Патріарх Варфоломій свідчить: «Коли ми, віруючі, не піднімаємо свій голос перед обличчям нетерпимості і жорстокості, ми перестаємо бути і віруючими, і людьми». Здається, сьогодні мовчання православних патріархів, відсутність дієвої підтримки українців перед обличчям путінізму — це перша серйозна криза православ’я в третьому тисячолітті, яка може стати для нього останнім випробуванням. Не може бути нічого більш далекого, ніж путінізм і християнство, ніж сучасне російське телебачення і справжнє православ’я, ніж цивілізація свободи і цивілізація рабства, ніж російський культ насилля і християнська культура солідарності.
Україна сьогодні залишається вірною своєму цивілізаційному вибору свободи та солідарності, зробленому далекого 988 року. Що ж до Росії, то вона про своє православ’я згадує лише для виправдання свого особливого історичного шляху відмови від свободи. Але, як ми бачили, православ’я до цієї дивної відмови жити у свободі та відповідальності не має жодного відношення.
