Живучи в дивному просторі, який називають київською туристичною золотою милею, вже давно звиклася, що щодня, сама кваплячись до метро, мимоволі стаю гідом. Причому й між святами тут — від Софійської площі до Андріївського узвозу, та, мабуть, до Контрактової — завжди натовпи. Про передстартові тижні годі й казати. Цими нещодавніми вихідними мені навіть здалося, що вже настали шкільні зимові канікули — з фунікулера вибігали все нові й нові зграйки, дітвора, опинившись у історичному центрі, одразу ніби давала сама собі команду — побігли. І біжать, сміючись, відчуваючи зовсім не безпричинне натхнення: адже на порозі — очікування, та й усе життя попереду, особливо дивне — дитинство вміє це обіцяти, хто не знає.
Мені-то чого бігати, — вирішила вперше за своє репортерське життя, збираючи предмети новорічного передчуття. Мабуть, схитрую — встану на Михайлівській площі (вона цього року вільна, може, тому, що бруківка вже багато років халтурно гнеться). Люди ж, спостерігаю, квапляться, ніби не помічаючи, легко обтікаючи мене з двох боків. Так у режимі «замри» притягувала до себе особливу родинну енергію, що допомагає позначити своєрідну формулу щастя, адже вона вже читається на обличчях, хоч і всі дорослі занурені в передноворічні клопоти, та й просто заклопотані. Нічого, дитяче нетерпіння обов’язково нав’яже свої сюжети, й не з якогось захмарно-недоступного бренд-портфеля, а свої, без дистанції — ось, дивися, заряджай, навіть нічого не купуючи. Тут можуть господарі маленьких акуратних павільйонів запротестувати — для чого ж ми старалися? Уже димлять казани й пахне домашньою ковбаскою, ванільно-гранатовим глінтвейном, «Міміно» здивує хачапурі й, щоб ви не оминули, кухарі встановили свій грузинський прапор над будиночком, а далі — пиріжки та пряники, легенди та пироги... Так, миля тижні зо три пахнутиме приголомшливо, але я ж збираю безкоштовні враження, — в думках виправдалася перед продавцями й безрезультатно стою поки вже 15 хвилин, нічого само в руки не пливе. Що ж таке, ще вчора, коли була просто пішоходом, а не фрилансером, доводилося й трьома мовами розмовляти, пояснюючи — де Андріївський, де липа-старенька, де альтанка-енергетичка, де костел, де пейзажна алея, в якій стороні новий міст.
Ні, звичайно, питання однотипні звучали, але де ексклюзив, де нюанси, які здивують. Уже зібралася спуститися на Контрактову, там готують ковзанку, а вона через цей сонячний достаток почувається так невпевнено, піду, вирішила, підбадьорю її увагою. І тут, по суті, не зупиняючись, на ходу, в запарці підбігла жінка. Із запитання стало зрозуміло — не киянка, але запитання здивувало. Почула від неї — де тут жінка з рукою, а її дочка-підліток додала — і друг П’єро. Я, зізнаюся, розгубилася. Може, новорічна одноразова скульптура, перепитала. Та ви не зрозуміли — почали вони мені навперебій пояснювати. Вона тримає руку так — і гостя столиці простягнула свою руку, ніби для поцілунку віртуального залицяльника, це пам’ятник. Проня? Ще не вірю, що здогадалася, та до чого тут П’єро? Звичайно, ми в усьому розібралися. До улюбленого, дивного київського пам’ятника на честь п’єси, фільму «За двома зайцями», яскравих артистів вони, звичайно, підійдуть, але перед цим захотілося хоч трохи розповісти про долі акторів, що зіграли головні ролі у фільмі, про соковиту легендарну історію картинок київського побуту. «Пані з рукою» — це якось примітивно. Довелося дівчинці навіть пояснити, що у Проні Прокопівни у друзях ходив не П’єро, а Голохвастов. Утім, є й П’єро. Він тихо стоїть уже внизу Андріївського узвозу, ніжний пам’ятник — як освідчення в коханні до нашого знатного земляка Олександра Вертинського, його зворушливого сценічного образу — П’єро.
Разом з новими знайомими пробігла Десятинною, ми, звичайно, потягали за ніс найменший пам’ятник Носу, подарований галереї «Триптих», і вперед. У нього, мені здається, в цього носа, кажучи гоголівськими словами, «обачно-обережний характер», хоча він до Гоголя не має жодного стосунку, а всі в це вірити не хочуть і множать легенди. Біля П’єро було тихо, а ми з львів’янами сіли на лавці неподалік, і я розповіла їм про один спогад Вертинського-дитини. Удома, в моєму досьє усілякої київської старизни, цей спогад зберігається, й вирішила, що його варто привести, як би за руку, вийде, в думках, звичайно, загальна ялинка з великим актором. Ось що згадував Вертинський: «На Різдво й святвечір, після ретельного прибирання в квартирі, натирали підлогу. Здоровенний, веселий мужик Микита танцював на одній нозі по кімнатах з ранку до вечора, возячи щітками по підлозі й заповнюючи всю квартиру скипідарним запахом мастики. Потім той же Микита приносив з базару високу пишну ялинку. Ялинку встановлювали в спальні, й вона, коли відтавала, наповнювала квартиру вже іншим запахом — запахом глиці, запахом Різдва. Цей запах заглушав мастику. Старий кіт Кануська підозріло дивився на ялинку, довго й ретельно обнюхував її, немилосердно чхаючи при цьому. О сьомій вечора подавали вечерю. На перше був український борщ, або, як його називали, «гетьманський». Був він, звичайно, пісний, без м’яса, приготований на чистій соняшниковій олії. У ньому плавали «балабушки» — маленькі кульки з щучого м’яса, підсмажені на сковороді, потім маленькі пельмені, начинені рубаними сухими грибами, потім маленькі смажені карасики, пиріжки з кислою капустою або кашею з грибами. На друге була величезна холодна риба — судак, короп або щука. Потім йшла кутя. Рисова кутя з мигдалевим і маковим солодким молоком у високих кришталевих жбанах і узвар із сухих фруктів, і ще компот з яблук, чорнослива й апельсинів. У їдальні потріскував комин, за білими заледенілими шибками вікон, розмальованими химерними візерунками морозу, смутно гойдалися дерева, сиві й пухнасті від інею й снігу. І я, маленький, дурненький і ніжний, але вже поет — писав:
«И в снегах голубых за окном,
Мне поет Божество!»
Так, воістину це співало Божество. Це був зимовий Різдвяний гімн».
Зауважила, що сніг у далекому цьому спогаді сприймається сьогодні мало не як делікатес: весна нахабно пригрілася на гілках прикрашених ялинок, і, схоже, її зовсім не лякає, що зараз вона небажана, не до двору. Навіть подумала, якщо мороз заблукав, я ще постою на Михайлівській площі так — скільки треба. Лише порадуй, зачаруй, дуже вже хочеться вмоститися у величезних санях, що завжди в зимові свята з’являються біля солодкого ресторанчика «Карамель», і відчути себе Сніговою королевою.
Ні, мабуть, це занадто, нехай хоч сніжинка впаде на обличчя, одна, друга... Зимо — ну, не скупися.
