Цієї неділі, десь близько полудня, коли їхав на Майдан, на моніторах реклами в метро було застигле зображення: олень, що вирячився на глядача на тлі засніженого краєвиду, та час — 6.55. Щось там зламалося, і картинка, як то кажуть, зависла. Я не сприйняв це за поганий знак, адже у вагоні було повно людей: на заклик: всім вийти — усі відгукнулися. Ми знову приємно здивували себе, здійснили наступ, розширили блокаду, натиснули на владу як годиться, сподіваючись, що вона нарешті нас почує.
Але за неділею невідворотно приходить понеділок, а за понеділком — вівторок, за Маршем мільйону — напівпорожній Майдан, за аматорськими барикадами — нескінченні шеренги кремезних уніформістів, яких привезли з усієї України. Закрито метро, пограбовано партійні офіси, побито до напівсмерті адвокатів, громили в цивільному, розібрано барикади, витіснено протестувальники, загальне торжество законності. Платівку заїло.
Є дотепний голлівудський фільм з Білом Мюрреєм у головній ролі — «День бабака». Мюррей грає столичного телеведучого-мізантропа, який приїхав зимового дня робити репортаж у маленьке провінційне містечко і потрапив у пастку замкненого часу: якась сила не давала йому покинути цю засніжену глушину, натомість доводилося проживати один і той самий день знову і знову, що б він не робив: навіть самогубство не допомагало.
Ось так і наша країна наче застигла на всесвітньому моніторі. Бабак віщує весну, а нам доводиться проживати день оленя по колу. Десь же є потрібна кнопка, щоб знову все почало рухатися? Чи немає?
У «Дні бабака» герой Мюррея наприкінці таки вийшов із часового зашморгу, причому здобувши більше, ніж мав до цієї дивної оказії. Йому зрештою довелося змінитися самому.
