Столичні вулиці у ковідному передзимовому шабаші, точніше вирази облич перехожих виглядають настільки насупленими, зосередженими й більш ніж байдужими, що розумієш, турботи зараз ніхто не збирається залишати, виходячи з дому. Та й на кого їх залишити. От і несуть цю заклопотаність, як додатковий тягар, не помічаючи ні листопадового в’янення (у кого нюх ще в нормі), ні того, що небо особливо винахідливе о цій порі своєї третьої молодості. Воно, схоже, хоче звернути на себе увагу городян, та не до нього, точніше не завжди до нього.
Щойно вийшла з дому й одразу натрапила на випадок. Поряд з дорогим готелем розташувалося вуличне літнє кафе. Зараз його прибрали, осінь усе-таки, і стільці й столи, але тротуар — плитка, що була прикрита цими меблями, оголилася і дівчина, яка пробігала повз, перечепилася. Через неякісну укладку постраждалого від безкоштовної щорічної експлуатації тротуару, і так приклалася колінами, що встати сама не змогла.
Чоловік, який стояв біля входу до дипломатичної академії, що теж поруч, кинувся їй на допомогу. Дівчина — це не дама похилого віку, її допомогти хочеться. Вирішила, побачивши цю сцену, що треба бути уважнішою, навіть з забоєм або травмою звертатися не буде до кого, зараз не до таких дрібниць.
Цей день якось не задався. У підвальному приміщенні «Нової пошти» на Софіївській вулиці хотіла отримати швиденько свою бандероль з книжками. Але з п’яти операторів у наявності було лише двоє, і вони приймали й видавали в одному потоці. Черга з офісних відправників, а це центр міста, тут самі офіси, була, прикинула на око, години на півтори. Усі стояли на вулиці, чекаючи, якось по-радянському, голова до голови при мінімальній дистанції, та й перехожі, які поспішали у своїх справах на цій не надто широкій вулиці, не збиралися ділитися своїм простором і, дратуючись через перешкоду від цієї вервечки з коробками, весь час притискали її до фасаду.
Ось градус настрою, відчуваю, відчутно підвищився, і схотілося просто тут, на вулиці, швиденько сховатися в маску. До того ж я в усякому разі не бачила, щоб вулиці дезінфікували, як це часто буває в Європі, вже не кажу про Китай, ми бачили всі ці кадри. Усе може бути. Та й звикли ми до цього атрибуту. І тут-таки почула дзвінкий голос продавчині, яка абсолютно незрозуміло як у такому місці зуміла встановити розкладку-однохвилинку й зазивала покупців: Турецькі маски! Турецькі маски! Усіх брендів! Школярам з «пумою», панянкам з написом «Givenchy», менам чистий блек. Уявіть собі, утворилася навіть маленька штовханина, багато хто почав частково вибирати, обмацуючи одну, хапаючи іншу, обговорюючи все це, забувши, що вони купують і навіщо. Зараз і ательє ніби прикрасили свої вітрини, пропонуючи маски всіх відтінків. Схоже, ковід розробив свою лінійку, нав’язавши нам думку, мовляв, я надовго.
Навіть у чоловічій перукарні, особливо стильній, побачила, висять у них якісь вміло скроєні маски. Чи то на продаж, то чи як подарунок від шефа за дорогу послугу. Словом, не знаю. Маски були тілесного відтінку, дуже навіть імпозантні.
Помітила, що чоловічі стрижки фасоністі, почали дивувати навіть більше, ніж жіночі останніми роками. І поки знову не закрили перукарні, я не знаю, що там у планах, чоловіки поспішають оновити свій імідж. Нестандартно, винахідливо. Мені, скажімо, подобаються ці безкомпромісно виголені скроні та різноманітні гриви, у кого вони є, звичайно, над ними. Маски в цьому салоні теж були особливими, такі, що якось продумано не відволікають, ніби непомітні. І хто сказав, що вони чоловічі? Схочу, й вони стануть жіночними — подумала. Якось і не по-хазяйському, нам вони більше потрібні. Словом, теж вирішила придбати.
Потім, опинилася в іншому абсолютно кварталі, де послуги ремісників, багаті магазини та скромненькі крамнички — ось майже поруч, де в усі часи вміли і любили напустити туману поєднавши на одній вулиці і шикарний прикид, і колготки зі спущеними петлями, де завжди справити враження було надихаючим, а «не буду дивиться — нехай козериться» — рушійною ідеєю.
Дуже добре знаю цей район, тому що тут пройшло моє дитинство. Тому знаю, що ні з фасадної сторони треба намацувати це життя, а у її дворах. До одного такого мене й привели справи, поспішала до знайомого колекціонера. Ще кілька років тому я випадково помітила на даху цього будинку, до речі пам’ятки архітектури ХІХ століття. Навіть табличка є, але у нас часто так буває, табличка табличкою, але двір — це як окрема імпровізація. То тьмяні намордники зашитих балконів з’являться, то труби й витяжки оголяться, то дрібні прибудови в підвалах собі наліпить офіційний і неофіційний бізнес. Ну, пам’ятка, ну, ніхто ж не заперечує, але ж усім жити треба.
Є в цьому дворі своя смішна, наївна деталь. Якийсь умілець, вигадник і жартівник посадив на штир майже метровий жерстяний долар, просто на даху. Від кожного пориву вітру він тремтить, але тримається. Деренчить, але не здається. Може, він усвідомлює своє призначення і посаджений на удачу, як би на розмноження, для залучення успіху.
Цю вулиці ніяк не назвеш золотою турецькою милею для туристів, цей смішний долар може ніхто й не помітив би, але як же цей саморобний умовний флюгер, що тримає ніс за вітром, поєднав аристократизм дорогого торгового центру, що навпроти, з напівбідністю у дворах, яку тут і не приховують, з гумором і енергійністю у боротьбі за свою нішу її жителів, що в усі часи мають у запасі одну-дві потрібні професії. Дивно й зовсім не дивно, що неприємності та тривоги непростого нашого передзим’я, блукаючи знайомими з дитинства дворами, я скинула легко.
Усі ці нашарування. Чи то долар насмішив, чи то накрило блаженне відчуття дитинства, коли ми всі були вічні й безсмертні, навіть згадала фразу одного старого лікаря, який жив у сусідній квартирі. Він завжди говорив, що одягнений народ добре, а аналізи у народу погані. Я пам’ятаю, що і дорослі і діти — ми всі сміялися, нам це здавалося дуже дотепним. Зараз мені здається, які зелені ми були. А може, це на щастя?
Повз пройшла зграйка дівчат, схоже студенток, вони голосно, радісно й безтурботно сміялися. І якось стало затишно. Зовсім не мотивовано. Але дуже затишно.
