Факт, витягнутий з темряви, має право висловитися. З цим ніхто і не сперечається, адже не всім відразу тараторити, подумки намагаюся зупинити потік по-своєму атмосферної інформації, яка звалилася на мене. Кожен предмет з горищної країни мотлоху колись перечепився через прискіпливий погляд хазяйки і, не встигнувши вчасно ухилитися, опинився на дачному горищі або домашніх антресолях. Втекли сюди вони, виходить, не за власним бажанням, а бути так довго непотрібними, некоханими — незатишно, тьмяно, врешті-решт, не чесно. Горище терпляче і лише нещодавно зрозуміла, що кожна річ чекає не дочекається, коли ж пригадають домашні про неї, і тоді вона подарує їм незабутню подорож в їхнє ж минуле, в світ сім’ї, з її подіями, відміченими вже з роками забутою покупкою. Більше того, упевнена, кожен побутовий предмет з горища або навіть дивний клаптик від щасливого плаття, мріє знов стати бажаним, а отже, цікавим. Ось і терпить, адже господарів, зрозуміло, не вибирають. Горище стерегтиме те, що доручили, правда, не розуміючи навіщо. «Як навіщо?» — здивувався моїм думкам любитель всякого горищного мотлоху, щоправда, переважно з чужих горищ. З ними в форматі роботи зустрічається, практично, постійно. У минулому — архітектор, а зараз стало вигідніше очолити власну досвідчену ремонтну бригаду і, живучи в затишному передмісті, виїжджати на чисельні замовлення. Скільки разів чула його розповіді, які починаються завжди однаково. Знаю чому — перше враження від нового замовлення, наприклад, в далеке село стартує у нього з погляду на горище. Завжди запитає, особливо, якщо перед ним бабуся: «А що там у вас?» І, почувши знайоме: «Та там мотлох, дрібниці, нічого цінного». Розмову він не згортає, а підкрадається лагідно наступним зверненням: «А цікаво, коли ж ви були там останнього разу». «Що я пам’ятаю, ну років 15, напевно, тому», — зазвичай чує. Звичайно, він отримає дозвіл провести там свою резонансну перевірку, і сидячи вгорі, весь час чутиме голосіння хазяйки: «Це дорослі діти все поскидали нагору, мовляв, вже дихати нічим від мотлоху, який, бачте, займає їх місце під сонцем. Треба буде запустити туди онуків, що вже виросли, вони, можливо, спустять багато що назад».
«Що ви там бачите», — цікавиться вона ревниво і пан художник, він саме так усім представляється, веде репортаж ніби з чужого пагорба, завдовжки в півжиття. «Ось пузатий чайник, п’ятдесяті роки минулого століття, — зауважує він механічно для себе, — застійні ваші тарілочки/однолітки цього заварювального. Заміс у них зовсім інший — грамотний, екологічний, такі зараз дуже ціняться, — веде він свій облік. — Треба буде випросити за копійки. Тут ще поранена козетка, правда, не зрозуміло, як ця малеча тут опинилася, адже вона від якогось гідного старого гарнітура». Око професіонала миттєво зауважує: «Дерев’яний кістяк цілий і не з пресованого сміття, а з масиву дерева, адже відомо — якість тієї меблевої збірки не порівняти з сьогоднішньою». Для пана художника така подорож може тривати годинами, та хазяйка це уловлює і перериває пісню: «Захопіть мій пузатенький чайничок із ситцевою квіточкою і спускайтеся. Бригада без вас мляво щось ремонтує господарство». Художник неохоче повертається до рутини, але тільки давши вказівку робітником, знову підходить до хазяйки з пропозицією злегка прорідити її мотлох. Гроші хай і невеликі, завжди потрібні, і зазвичай щось та викупить з обіцянкою приїхати ще. У нього вдома точно можна вже відкривати музей атмосферного мотлоху. Він якось зізнався, що, скажімо, побачивши на колекційному ринку річ для нього значиму, але ще не розкручену, не розпещену загальною увагою, а отже, з привабливо плаваючою ціною, отримує ніби удар кулаком у серці, так і сказав: кулаком — хочу і все тут. Статусний символ, схоже, в тому, що таке полювання підбадьорює, покупка недорогої, а, буває, і вельми недешевої хорошої речі викликає особливий, незрівняний прилив бадьорості. У нього немає для цієї мети горища, дрібниці ці для нього не затворники в темниці, а частина щоденного інтер’єру, до того ж упевнений, що лише він і знає справжню цінність своїх придбань. Дружина художника не бурчить і не жахається, побачивши машину чоловіка, заздалегідь приготувавшись до чергової сумки з «покидьками суспільства». Вона навіть стверджує, що найкращий секрет її краси — щастя, а зі своїм невгомонним щаслива вже 25 років. «Уявляєш, — сказала вона, — на моє чергове 40-річчя він повідомив усім гостям — моя дружина дуже молода, аби думати про вік». Звичайно, молода, тоді розсміялася я. В порівнянні з його вічними черепками, але як все ж таки приємно.
Якось опинившись випадково, за покликом душі на своєму дачному горищі, прослизнувши крізь невеликі дверцята, просто остовпіла, хоча, звичайно, прудким світським персонажам, схильним до якогось колекціонування, тут скарби не обломляться, їм подавай європейські курорти, блошині ринки, збіднілі буржуазні гнізда, антикварні точки всіх гатунків. Мені ж відразу спала на думку ідея не нова, але з чітким планом довести справу до кінця, доволі цінна — ми відповідальні перед річчю, яку приручили. Потрібно лише попрацювати зі своєю фантазією, і, може, вдасться самій собі зробити подарунок, упевнена, заслуживши і на похвалу від горища, та ще приємно — вже не витрачаючи ані копійки. Зауважила — два-три рази на рік, коли доводиться глобально сортувати свої накопичення в шафі, такі думки теж непокоять. Так народився колаж з моїх улюблених клаптиків, до речі, із знайденого мішка на горищі. Адже клаптики не прості, а від моїх дуже радісних і щасливих суконь. Колекціонер сказав би — це не вінтаж і не кутюр і аж ніяк не раритет. Як смішно — це ж не на продаж.
Це моя історія і для мене вона є найбільш «кутюрною». Якось прочитавши натхненне одкровення директора відомого європейського музею моди, людини, що давно стала успішною, професіонала першої лінії, пораділа співзвуччю. Він одного дня, поглянувши на свій нинішній кабінет, здивувався: «Я сьогодні вперше задумався про те, що мій кабінет теж схожий на горище. Це щось несвідоме. Я знову опинився на горищі». Річ у тім, що в дитинстві для майбутнього дизайнера особливим місцем було горище рідної домівки, де він виріс. Він проводив там години, дрімав, зарившись у купи старого одягу, там читав, малював, слухав музику, подумки мріючи стати відомим кутюр’є. Одного дня, вже в юності, відіслав свої ескізи модному дизайнерові, і отримавши відповідь, від якої у нього виросли крила, повірив, що в його роботах щось є і треба продовжувати. І ще слова: «Те, що має з вами статися, станеться». З того часу він завжди відповідає школярам, які надсилають вже йому малюнки. Він пам’ятає і ніжно береже душевність свого дитинства, юності, коли лише народжувалися надії.
Драйв у тому, що рідне горище теж жадає зустрічі. Скоро дачна весна, а отже, знову скажу своєму: Добридень, друже! Нудьгував? Знаю, я теж.
