Інформаційна шкаралупа, в якій перебуває наразі Луганськ, зовсім не означає відсутності пропагандистського впливу на луганчан. Навпаки, повна ізоляція міста дозволяє вмонтовувати фактично будь-які нісенітниці в голови і без того наляканих і забитих городян, які ще залишилися в цьому місті-привиді. Містом, яке читає, Луганськ я не міг назвати ніколи.
Зазвичай у кіосках луганчанам згодовувалася преса, орієнтована більше на розваги, ніж на мислення. Глянець, навіть із претензією на аналітику, мав скоріше характер аксесуару, ніж поживного джерела для аналізу. Грунтовні ж видання з часом навіть перестали завозити до газетних кіосків. Зараз із відомих причин доступ до літератури та періодичних видань заблоковано. із місцевих видань безплатно розповсюджується єдина газета (точніше, листівка) 221-й век» із рафінованою та безсоромною проросійською пропагандою. Її роздруковують на різографі й роздають на ринках, переходах, в інших місцях скупчення людей, яке важко назвати масовим. Разом із тим, Луганськом інколи їздять автомобілі з агітаторами, які так само роздають подібні листівки та разом зі скупою консультацією щодо стану речей транслюють пропагандистські навіювання.
Але не паперова листівка є основним джерелом інформації в Луганську. Відсутність світла майже повністю обірвала можливості комунікації із зовнішнім світом. А отже, в Луганськ із приїжджими завозиться інформація на рівні чуток, і вони суттєво залежать від позицій носіїв цих балачок. «Там — цивілізація!» — говорять одні, «Там — величезні гаубиці, які бомблять Луганськ!» — говорять інші. Треба розуміти, що в справі пропаганди існує закон виправдання себе, і фактично люди чують те, що вони хочуть почути, тому зовнішня інформація не стільки переконує в чомусь, скільки нанизується на вже набуті погляди, акумулюючи або впевненість у своїй правоті, або провокуючи роздратування. Так чи інакше, головним засобом інформаційного впливу в луганській «колбі» залишається так званий «осведомленный». Тобто людина, яка начебто щось чула, бачила або знає й може в потрібний момент пояснити ситуацію, спрямувати думку розгублених городян у потрібному напрямі. Розгубитись є від чого, бо Луганськ останні місяці більше нагадує божевільню, в якій роздали автомати. Хто в кого стріляє, коли все це скінчиться і як жити далі — це ті питання, які формуються у свідомості людей. І якщо навіть проросійський луганчанин шукає підтвердження своїх думок, його все одно не полишає бажання жити в спокої.
Із українського боку єдиним джерелом інформації залишається Перше національне радіо, яке доступне, щоправда, лише тим, у кого є батарейки і радіоприймач. Більш рідкісний варіант доступу до інформації з України — це телевізор, що живиться від електрогенератора. На жаль, навіть ті, хто має таку розкіш, не завжди перемикають на українські канали, а дивляться саме російське телебачення. Якщо електричний струм таки буде подано до Луганська і відновиться робота ретрансляторів, то все одно до основної маси луганчан потраплятимуть виключно російські канали, адже ще в червні українське телебачення було обмежене в транслюванні навіть по кабельній мережі.
Із усього видно, що інформаційні струмки з українського боку пробиваються в Луганськ вкрай слабко. Саме тому робота з переселенцями, які ще повертаються до Луганська, щоб простежити за цілісністю свого майна або забрати речі, дуже важлива. Це вони приносять в те пекло і надію, й розчарування з берегів вільних країв. Так само не варто забувати й про евристику інформаційного підходу, тобто винаходження нових способів доносити інформаційні імпульси до луганчан всіма доступними засобами. Наприклад, через мобільного оператора зв’язку — єдиного, який працює, і то з перебоями. Що заважає зробити розсилку стислих новин? Подібних варіантів хоча б часткового вирішення проблеми можна вигадати багато.
Донбас понад 20 років варився сам у собі. Фактично ніхто не займався справою впровадження національних принципів на його території. При цьому Росія, яка не завжди пам’ятає про потреби своїх шахтарів у Ростовській області, не забувала живити явною і прихованою пропагандою землі сходу України. Проукраїнські ж сили на Луганщині займалися більш політичними іграми та темою освоювання грантів, ніж реальними справами. Не було вироблено концепцію грамотного впровадження тих спільних знаменників, які б відлунювали на сході, центрі і заході України єдиними векторами. Навіть зараз, у час розгулу проросійської чуми, ми бачимо, як у країні влаштовуються бенкети з політичними провокаціями, популістичними гаслами та іншими елементами технологій, які спрямовано здебільшого на тимчасові дивіденди, ніж на загальнонаціональні орієнтири.
