Сьогодні познайомилася з Ірою Крашковою... Тією, із Врадіївки, що приповзла якось, розтерзана й зґвалтована, з пробитим черепом на млин, до порятунку... Іра — дуже красива, з двома криницями очей, голова гарно пов’язана яскравим шаликом, і це було би так вишукано, бо Бог дав їй голову божественної форми, якби не знати, що під шаликом — немає частини черепа... Коли взяти її за руку — чути, як вона дрижить усім нутром, але зовні — не видно. Вона тримає голову рівно, не хилиться. Мільйони жінок, що пережили подібне, переживають і не пережили, бо фізично існуючи — зсередини померли від жаху й зневаги — мільйони нас мовчать... Іра сказала: «Я хочу, щоб вся Україна знала, що це правда!» Вона вибила землю з-під ніг цими словами: Іра покладається на Україну... Вона вийшла й стала перед нами, а Україна ще не звикла визнавати, а Україна ще так само, як і століттями, думає, що зґвалтована — завжди сама винна, а Україна голосами матерів захищає синів-гвалтівників і садистів, а у Врадіївці новий начальник міліції, і він каже, що Врадіївка «ворует и пьет», а міліція ніколи не буде з народом, бо вона тіпа «каратєль»... Перед Ірою — суд, де її буде допитано у всіх страшних подробицях, а, отже, їй доведеться все пережити знову і знову — на очах у всіх, хто прийде. Це передаватимуть усі ЗМІ у всіх притаманних їм фантазіях, її мучителі говоритимуть про неї брудні слова, і їх підтримуватимуть їхні друзі. До Іри сьогодні стукають у двері й у вікна журналісти, а її малюк, що став дуже відповідальним за ці дні, виходить і поважно каже — мама погано себе почуває! Захищає її. «Готуйся, — казали Ірі ніби й доброзичливці. — Ох, тебе ще обіллють багном».
До неї ні одна зґвалтована не виходила ось так на люди й не дивилася так твердо на світ — «Я хочу, щоб ні з ким це не повторилося». До неї ніхто ще не брав на себе обов’язок — виступити за всіх мовчазних, за всіх поламаних і побитих, за всіх прекрасних замучених жертв. І їй, такій, треба допомога.
Опір, безперечно, буде — я познайомилася і з кількома молодими хлопцями, що йшли тоді у Врадіївці на бунт, у них були вперті лоби, і хлопці сказали — ми вийдемо ще й ще, як вони нічого не змінять, Іра сказала їм: «Дякую, хлопці!» І так добре, що вони опинилися поряд, бо їй тепер легше прийняти буде наново образ чоловіка, перекресленого тим заслиненим бидлом, що ґвалтував її і вбивав. Опір безперечно буде. Та я думаю про неї — їй треба допомогти. Цій сміливиці, що винесла свою гідність на люди за всіх нас, крім правосуддя, треба тепло й порятунок душі, тої, що зіщулилася зараз у клубок, як бите кошеня, й не розправляється ні вдень, ні особливо вночі. Всі ми, за чиє мовчання вона спокутує й за кого вийшла говорити, можемо просто стати поряд... Ну, наприклад, хто вміє писати — написали б їй сотні листів про щось хороше (тільки про хороше!) і завалили би ними врадіївську пошту:)) хто би намалював їй малюнки?.. Якби я була поетом — послала б їй красиві вірші, а якби була співачкою — присвятила б їй пісню... Якби була відомим музикантом — от як Славко Вакарчук — я б посадила ії на своєму концерті в першому ряду... Якби була боксером — билася би на її честь. Так ми були б тією Україною, до якої вона так наївно вийшла зі сподіваннями... Я так думала б собі... Все це можна й просто зробити — щоб їй більше було не страшно, і так не страшно буде й самим. Так би ми одужали й подужали... Ні?
Якби я була психологом — я б тримала її за руку й слухала... Я не психолог — я його для неї шукаю! Відгукніться! Але лише ті, кому вона повірить...
P.S. Як повідомила нам Ольга, вже вчора користувачі ФБ відгукнулися на її пост: просять адресу Ірини Крашкової, надсилають їй листи й посилки, запрошують у гості...
