Хтось недавно зауважив, що, при всьому розмаїтті форм вшанування військових, у СРСР майже не було пам’ятників жертвам війни. Так, у нас є пам’ятник загиблим у Бабиному Яру, правда, з’явився він аж у 1976 р. завдяки постійному тиску громадськості, виконаний у звичній громіздкій манері, а називався «пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному Яру» — ані слова про сотні тисяч убитих євреїв. Та й це, скоріше, виняток.
Про радянський культ перемоги у Другій світовій війні (ідеологічно звуженій до Великої Вітчизняної) сказано багато. Серед іншого, військова тема давала можливість письменникам і сценаристам створювати сюжети з живими характерами і емоціями, а глядачам — цим героям співпереживати.
З хорошими сюжетами чи ні, але війна подавался як низка подвигів і успіхів, лише трохи затьмарених втратами. Так, про 20 мільйонів казали. Але 20 мільйонів загиблих від частого, бездушно пропагандистського вживання перетворилися на таке ж само загальне місце, як і паради на 9 травня. Як наслідок, війна здавалася далекою уявною реальністю, в якій воювати нестрашно, бо вороги — вразливі ідіоти, а їхній розгром неминучий. Прогулянка, а не війна. Найсумніше, в Росії, так само як у частині українського суспільства, таке трафаретне ставлення, оце «деды воевали» живе й досі.
Так би воно й тривало, аж раптом у нас, тут, у сонній, безтурботній, неповороткій Україні почалася війна. Справжня. І виявилося, що війна — це страшно, що це кров, біль, муки, жертви — причому здебільшого невинні, і ніяка перемога тут не втішить.
У фільмі Олександра Кайдановського «Дружина керосинника» (1988) є один герой — священик, колишній фронтовий пілот. Він там каже фразу, котра запам’ятовується з першого ж разу: «Перемога — це істина негідників». Ця патетична репліка й досі звучить точно. 70 років поспіль злочинці нищили десятки мільйонів людей — в тюрмах або завалюючи позиції ворога горами трупів, — а щоб ніхто ні про що не задумався, перетворили перемогу на релігію, котра потребує все нових жертвоприношень під фанфари й привітальні крики радісної пастви. Те ж саме вірно для будь-якої диктатури загалом — байдуже, це Ірак часів Саддама чи теперішня Північна Корея. Недарма в антиутопії Орвелла «1984» практично все називається «Перемогою» — від сірників до будинків. Перемога, завжди перемога, хоч дохни від голоду, але пишайся.
Зараз негідники зі своєю підлою істиною знову лізуть до нас, зі свого брехливого, кривавого минулого — в наше сьогодення.
Тож, якщо хочемо перемогти по-справжньому, перемогти остаточно — завжди пам’ятаймо про ціну, яку доведеться заплатити за це.
