Одного разу мені зробили пропозицію, від якої було надзвичайно важко відмовитися.
Спокушали чотиризначною цифрою заробітку, проти якої моя поточна платня виглядала непереконливо. Натомість, правда, вимагали кривавих мозолів.
Ну, мозолів я не боюся, але спочатку поставився стримано. Втім, остаточне рішення відклав до співбесіди, котра мала відбутися наступного дня безпосередньо в офісі.
Година спливала за годиною, і поступово названа сума зі сфер можливого спустилася на рівень побуту. Ще не встигли вгамуватися п’яні у дворі й згаснути всі телевізори в будинку, як я почав витрачати ті скажені гроші. Я дивився довкола і бачив якнайкраще застосування прийдешньому багатству. Заснув я з посмішкою на вустах.
Зранку занурення у вир процвітання продовжилося. До полудня я придбав нові комп’ютер, фотокамеру, велосипед, видав дві свої і дві не свої книжки, істотно оновив і розширив гардероб, з’їздив у Барселону, Сан-Франциско, Сан-Пауло, Гонконг, Токіо й на фестиваль «Палаюча людина», зробив частковий ремонт у квартирі, трохи інвестував у прогресивний мистецький журнал, допоміг рідним і друзям із купою важливих дрібниць. Я складав плани, розраховував кошториси і виписував стратегії. Я керував простором і грався з часом. Менш ніж за добу я здійснив усі необхідні витрати і звільнився з цієї потогінної фабрики, хай їй грець.
Співбесіда щодо конкретних умов праці пройшла ввечері. Вже через п’ять хвилин розмови стало зрозуміло, що нова посада і я не потрібні одне одному ні за які гроші.
Я покинув великий красивий офіс. На мене чекали стара робота і старі, завжди недостатні прибутки. Нічого не змінилося.
І водночас змінилося все. Я був щасливий. Не тільки тому, що зберіг свободу, але ще й через те, що вже купив усе, що мені було треба. Геть усе. Це відчуття лишається досі. Я дивлюся на стіну і бачу свіжонаклеєні шпалери, я гадаю, кому б іще подарувати щойно надруковану книжку і твердо знаю, що в будь-яку мить можу вийти на балкон, витягти звідти новесенький велосипед і поїхати кататися небагатими вулицями нашого району.
«Реальне життя почувається краще після того, як йому нададуть заслужені канікули нереальності» (Гастон Башляр, 1942 р.)
