Якщо пандемічне життя намагається відтіснити на узбіччя, звузивши світ, і це в найоптимістичнішому варіанті, до інтернету, книжок, мобілки, телевізора, варто, думаю, усміхнутися одній домашній оптимістичній подружці, яку всілякі там «підкручені» називають не інакше як лонгслів, а я ж і моє оточення природно — рідний тільником, який, як відомо, завжди ближчий до тіла. Він і приголубить, і заколише, навіть не розумію за рахунок чого. Не варто уточнювати очевидне — якщо жінка в нормі, всім у домі добре. Так-от, тільник, впевнена, абсолютно незбагненним чином гармонізує настрій навіть у постійних чотирьох стінах.
Смугастий візерунок — його ще називають бретонським — у багатьох не зникав з обойми потрібних речей. Є в тільнику якась чарівність, задерикуватість, які всіх молодять, звісно, бережи Боже, у своєму пориванні докотитись до розумового «бейбі-шпинату», ні, зупинимося на ненав’язливому — це віддана кольчужка, яка в усі часи, а такі, як сьогодні, в такому обсязі ніхто з нас і не переживав, і хоч би як наївно або нахабно це звучало, здатна витіснити, нехай і частково, з життя все гостро жалюче: паніку, страх, печаль, смуток, всякий непотріб у голові, й зосередитися на тому, що ти вмієш і, головне, маєш робити.
Мені вчора зателефонував приятель, що полюбляє поблакати по телефону, завжди в розмові вміючи вправно балансувати між упевненістю хижака й настороженістю можливо життєвої мішені, зізнатися, що ще недавно ходив у дотепниках, бодрячках, неунивайках (до речі, можу підтвердити), а зараз скис. Я навіть його похвалила за чесність, бо вже втомилася від надмірного бодьорення, яке теж доречне в міру, головне, сказала йому теж напівжартома, хоч би одного чорного дня не довелося нам їсти на десерт отриманих гуманітарних бортом чужих кажанів. Кажуть, китайці вже знову, а це проскочило в медіа, знову смакують свою дивну трапезу.
Просто настав час орати і на карантині, і не в усіх ця дистанционность так шикарно оплачується, як у наших депутатів. Багато хто й спить у цехах, не йдучи додому, щоб не зупинялося жіттєвонеобхідне виробництво, пожежники гасять постійні пожежі ручної закваски, про лікарів годі й казати — коли вони сплять, як оберігають свої сім’ї, як витримують нестерпні 24/7.
Отож, віддалена робота за письмовим столом, за комп’ютером — це, вважаю, карантинний бонус. Якщо можна, вдягнувши тільника не виходячи з дому, навіть підїдаючи періодично останні запаси (вчора з’їла одразу велику пачку морозива, що залежалася в морозильнику, я вже не пам’ятаю такої розпусти за собою), але щоб не пропадало, то й не на таке підеш. Звичайно, за все доведеться розплачуватися. За цей неусвідомлений психоз з обжерливістю, й дуже скоро, незалежно від того, коли закінчиться карантин, життя пред’явить рахунок. Як і за ще один свій гріх туристичного егоїзму, в якому зізнаюся вперше.
Десь 2008 року, стоячи з групою друзів у черзі на екскурсію до Ватикану (товсті гаманці за додаткову плату йшли томною ходою без черги), ми, пам’ятаю, були сусідами з величезному кількістю китайських мандрівників у захисних масках. У їхній країні був черговий спалах масових грипозних ускладнених проблем, проте Європу вони давно осідлали своїми багатолюдними туристичними групами. Ми ж — тоді не лякані — в чудовому настрої відчайдушності дуріли, а зараз прошу вибачення за те, що інтелігентні люди могли так нахабно й навіть жорстоко жартувати: ми спеціально говорили в ніс, ніби він закладений, діставали без потреби носові хустинки, а китайці одразу насторожувалися, багато хто відсувався, а нам здавалося, що вони прості панікери. Яке ж, проте, дурнувате, запізніле дитинство сиділо в наших самовпевнених головах, ніби забула або не знала, по суті, безсмертне життєве рівняння: в тренді хаосу ніколи не можна бути впевненим у своєму плануванні, бо божевільна випадковість може наздогнати миттєво для біди. Тут же подумки додала, якщо не будеш у тільнику, радіючи або підтверджуючи вічне «раденька, що дурненька». Щоправда, в групі ризику це називається зовсім інакше, і все ж нехай краще в голову вдарить молодість, навіть стилізована, ніж склероз та інші кошмари, страшніші цього бандита в короні.
Дивлюся у свій внутрішній двір і розумію, що літу, яке наближається, немає ніякого діла до наших проблем: ось і у галки на високому дереві, а гніздо почали вити ще задовго до офіційного карантину, з’явився малюк, у маленькому дворовому живоплоті, і це в центрі Києва, цвіте слива, пом’якшуючи мою тугу за дачею, яку навіть не знаю, коли побачу. Одразу згадала, як не так давно, готуючи репортаж з Центру травми ока в Олександрівській лікарні, а це по суті шпиталь, куди крім тих, хто консервативно лікується, постійно потрапляють люди з несподіваними травмами, зокрема й отриманими на дачі. Того дня, коли було навіть не обов’язково ставити запитання офтальмологам — влітку у вас спокійніше чи навпаки. Так от, того дня прооперували хворого зі шматочком дроту в оці. Він прийшов не одразу після травми, чим неймовірно ускладнив свій діагноз, і крім операцій йому знадобилося спеціальне лікування. У центрі зрозуміла головне — очі не люблять зволікання, вони особливо нетерплячі, розуміючи, мабуть, свою відповідальність — запустиш ситуацію й можна втратити зір.
Продовжуючи дачні сюрпризи, побачила там і пацієнта з осколком цвяха в оці, травму від гілки, ще запам’ятала жінку, яка прибігла до відділення з гострим болем в очах. Лікарі, подивившись, зрозуміли — це опік від особливо розрекламованого крему. Мені тоді сказали, що косметика й очі — окрема тема, до якої, звичайно, повернуся.
Зараз, коли багато людей вимушено замовляють засоби для догляду через кур’єрів, думаю, варто нагадати застереження лікарів — замовляти тільки у перевіреного постачальника, а якщо не знаєш, що купуєш, то краще утриматися.
Цієї миті подзвонив у мої двері кур’єр, привіз одразу кілька упаковок крему для рук, адже зрозуміло, що настільки інтенсивне їх миття просто так не минеться. Відчинивши двері, звісно, в масці, окулярах і рукавичках, тут же згадала, що не винесла сміття, розрахувавшись з кур’єром — швидко з кульком вниз, без всякого ліфта, в моєму будинку його й немає, а потім стрілою назад. Сама не знаю чому, але бігала в під’їзді у своєму улюбленому тільнику — невже галченяті в гнізді хотіла сподобатися.
Адже більше глядачів не було.
