Один сюжет, який важко забути, точніше, абсолютно неможливо забути, вже понад місяць мучить, потребує навіщось осмислення, я б сказала, претендує на якісь стосунки з моєю маною. Не чітко розумію, що ж такого угледіла в цих непомітних руїнах київського дворика, вдалині від встелених грішми світових туристських стежок, що стало якоюсь потенційною, ні, зовсім не раною, та все ж болючою точкою. Інакше чому так: трохи натиснеш, ніби піднімешся над пам’яттю — й одразу щемить. Може, від напівхворобливого прагнення у всьому шукати другий і третій сенс, остраху замусолити випадковий подив. Уже зрозуміло: тільки цим прочитанням, дуже вдумливим, надаю враженню певного філософського сенсу.
Спробую намалювати картинку того, що, власне, розбурхало в цьому не обдарованому особливою людською увагою старому й захаращеному напівзабутому дворі. Давно не бачила такого товстого, ніби по-бомжацькому витканого килима під ногами із старого багаторічного листя, строкатих відходів, порожніх пляшок, недопалків. Крок праворуч, крок ліворуч — і хороше взуття (лише дурепа може надягти таке, вирушаючи в улюблені мандри старими дворами), навіть не встигнувши образитися, починаю розуміти, що життя справжнього воно (взуття) ніколи й не знало. Як і його хазяйка, яка мальовничі руїни в різних куточках світу відвідувала з пристрастю, а тут порослий мохом забуття подільський дворик з легкістю перекрив, до того ж ніби мимохідь, зовсім не піарячись, багато соковитих, поза сумнівом аристократичних спогадів від подорожей. Боюся, що при описі десь загубиться найточніше слово, яке позначить мій німий подив і завадить, не дасть чітко висловитися. Все ж гадаю: якщо вже це запало в душу, отже, щось у цьому є.
Отже.
Відхиливши умовну зелену маскувальну сітку, якою зазвичай прикривають на вулицях покинуті будівлі, ті, що нібито колись будуть відреставровані (а якщо й доведеться стояти так роками, ну то й що — куди поспішати?), потрапляєш до темної арки. Якщо вдасться її щасливо перетнути, відкриється обійстя, узяте в обійми будинком, точніше, його стінами, в каре. Зрозуміло: інша реальність живе тут так давно, що здається — є в усьому цьому щось театральне. Переконана, що багато хто, побачивши, сказав би: аж надто театральне. Тут, проте, все без гриму, тут Параджанов, Антоніоні та Фелліні (можливо, і ще хтось з іменитих та прозорливих — нехай вже дарують мені певну фривольність у прив’язці, що несподівано спала на думку) найімовірніше, підтвердили б — далебі щось є.
Вражають і кам’яні склепіння, що нагадують горби верблюда, такі невтомлені, щільні, якісь вічні, і переплетіння чарівливо дивних за кроєм, абсолютно нелогічних, через те й шарманочних, до того ж різних за розмірами вікон, дерев’яна балясина від колишніх перил, така спокуслива, що її давно хтось привласнив би, та до неї й по-пластунському не дістатися — неодмінно провалишся в яму. Утім, весь колишній будинок — це одна суцільна яма всередині. Фасон тримають лише стіни, що утворили каре. М’які, заокруглені лінії потенційних кутів, численні переходи і натяки у вигляді завитків, щоправда, в стані напівнепритомності, різьблені вставки, точніше, їх шматки, щось ще не розшифроване. Та й навіщо — адже дивують не прикраси. Будинок зовсім не шедевр. Хвилює відвертість життєвої цитати: тут вирувало небагате, точніше, бідне життя, з вікна одного крила можна було перемовлятися із сусідами навпроти, за нехитрими ароматами знати, що в кого сьогодні на обід, влітку влаштовувати спільні чаювання усередині обійстя. Чоловіки, як годиться, — в майках, жінки — в обридлих сарафанах. Вони, звичайно, не знали слова «каре», але точно вміли прикрасити своє не дуже сите життя. Ось стіни й запам’ятали своїх дітей.
У чому ж очуднення? У тому то й річ, що побачене підсилювало, уникаючи пафосу, старе крісло, що стоїть посеред цього небаченого сміття. Але як! Спинкою відвернувшись від вулиці, відгородившись таким чином від метушні людської, воно, звісно, нікуди не поспішало. Хто його тут поставив, відчувши силу такого сусідства? Певно, бездомний чи гурт романтично налаштованих підлітків, але у відчутті гармонії, розумінні простору і свого місця в ньому стихійним орендарям крісел точно не відмовиш. Цей знак оклику має своїх авторів, він за ними.
Як переписало за своїм смаком цей пейзаж чи інтер’єр, ескіз чи картину, що за акцент внесло в це обійстя-склеп безпритульне крісло? Мені навіть здалося, що якщо і сама сяду в нього, знайду відповіді на всі запитання. Навіть на ті, на які немає відповіді.
Наприклад, чому так тягне знов і знов шукати в афіші київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» виставу «У Барабанному провулку», хоч прем’єра відбулася вже далекого 2000 року. Знаю фанатів, які дивилися цю виставу, цей гімн самому Булатові Окуджаві чи гімн на пам’ять нам від Булата Окуджави, як хочте розумійте, по 50 і більше разів. До того ж у новому сезоні, переконана, все повториться знову.
Зараз і сама розумію чому. У полоні нетлінних сюжетів чудових пісень багато з нас перебувають давно, а ось прочитання, режисура і сценографія, пластичне вирішення, гра, цілковита відсутність фальші зачаровує. Зізнаюся: актори Ірина Калашникова і Сергій Мельник стали практично моїми друзями, до того ж заочно. Мені здається, що вони розуміють мене часом краще, ніж ті, яких знаю роками. Не знаю, чи помічають вони, граючи, очі глядачів. У них — освідчення в коханні.
Якось непомітно враження від барабанного тонкого й пронизливого одкровення настроєво злилися із знайомством з цим розкутим, не залежним від людської думки й пересудів, від метушні і боротьби за виживання (щоправда, у світі зовсім різних цифр), від калейдоскопу захоплень від дотиків і розчарувань від непотрібності їх же, доповнилося, стало об’ємнішим. І над всім піднялося це філософське крісло. Воно ніби само обрало собі місце.
Над сутичкою.
Щось у цьому було по-окуджавському чесне. Ось і взяло мене у своє каре, а я і не опиралася.
