Політологи та аналітики ще довго запитуватимуть, хто такий Сноуден? Чого він домагався, коли вкинув у світовий інформаційний простір тисячі секретних документів, які стосувалися військових таємниць США та їхніх розвідувальних підрозділів, а також дані про збір даних про громадян США... Безперечно — те, що по авторитету адміністрації Обами було завдано потужного інформаційного удару. Сама історія розгорталася на очах усього світу, тож, либонь, немає потреби детально зупинятися на подробицях цього шпигунського скандалу. Скажу лише, що у мене, як пересічного читача, ця історія викликала почуття неймовірної огиди, бо на яке інше почуття може заслуговувати зрадник, котрий поставив під удар національну безпеку власної країни, адже серед 1,7 мільйона секретних документів, опублікованих колишнім співробітником АНБ, були папери, які стосувалися не лише діяльності американських спецслужб, а й операцій всіх видів озброєння військових сил США — сухопутних сил США, ВВС, МВС і морської піхоти. Який неймовірний подарунок для ворогів демократичної Америки, особливо для Росії. Куди й подався біглий «борець за демократію».
Саме в Росії він заховався від звинувачень в інформаційному тероризмі, у зраді національних інтересів своєї рідної країни. Саме Росія, як найдемократичніша країна світу, взірець широких прав її громадян, стала його другою батьківщиною.
В усій цій історії було щось занадто сюрреалістичне, мутне. Журналісти і політологи одразу кинулися вибудовувати свої здогади, хто такий Сноуден — романтичний правдолюбець чи джокер у війні кланів, спецслужб, могутніх фінансових корпорацій. Сперечаються й досі, мені нецікаві їхні дискусії на цю тему, як нецікавий сам Сноуден разом з його документами, які широко публікувалися в газеті «Нью-Йорк Таймс». Бо у збідованій, розтерзаній сьогоднішній Україні однією з найгостріших проблем є те, що наші спецслужби контролювала інша держава, а в нашій армії не залишилося жодних таємниць, бо, власне, й існування самої армії — під великим питанням. Ми ж, такі миролюбні, терплячі, не спромоглися створити бодай елементарний захист для своїх кордонів, своєї держави.
І як наслідок, гинуть люди, страждають кримські татари, і не треба бути великим провидцем, щоб стверджувати, що після скороминучої ейфорії «возз’єднання» самі росіяни — жителі Криму відчують на собі всі «прєлєсті кнута». А через наші діряві кордони суне всяка погань, яка іменує себе нашими визволителями. І політичний авантюрист Сноуден не вартий був би жодного слова — ні доброго, ні поганого, якби не новина, що газети The Guardian і Washington Post розділили Пулітцерівську премію в галузі громадянської журналістики за публікацію історій про електронне шпигунство в США. В основу цих історій лягли документи, надані колишнім співробітником АНБ США Едвардом Сноуденом.
Пулітцерівська премія...
Найпрестижніша премія у світовій демократичній журналістиці. Її лауреатами в різні роки ставали багато знаменитих письменників, провідні публіцисти і репортери. Серед лауреатів — письменник Ептон Сінклер, історик та журналіст Артур Шлезінгер, відомий дослідник Девід Кілцер (двічі лауреат премії), фейлетоніст Арт Бухвальд, журналіст Джеймс Рестон, фотограф Нік Ют, автор однієї з найвідоміших світлин про війну у В’єтнамі — в’єтнамської дівчинці, спаленої напалмом. А також Ернест Хемінгуей, Гарпер Лі, Вільям Фолкнер, Юджин О’Ніл, Теннессі Вільямс, Артур Міллер, Маргарет Мітчелл, Джон Апдайк, Френк Маккурт та ін. Цей список великий і рясніє іменами відомих нам знаменитостей. Серед них також Волтер Дюранті, який 1932 року одержав цю винятково престижну премію за серію статей про Радянський Союз, у яких — увага — заперечував Голодомор.
Газета «День» 2003 року гостро поставила питання про необхідність скасування цієї нагороди, позаяк саме існування імені негідника у списку лауреатів засвідчує не що інше, як зневажливе ставлення світової демократичної спільноти до трагедії України, держави, яка є членом світового товариства. Писав про це і Джеймс Мейс, котрий був двигуном акції, яку провела газета. У своїй відомій «Повісті про двох журналістів» він, либонь, уперше в історії української журналістики з такою гостротою порушив питання про моральність, відповідальність журналістів за достовірність інформації, за методи і способи її використання. З номера в номер газета друкувала поштову листівку з текстом звернення до Пулітцерівського комітету з вимогою скасування цієї нагороди. Пулітцерівський комітет провів якесь засідання і... відмовчався. Якась Україна, якісь українці... До чого тут вони, коли опиняється під загрозою об’єктивність такого медіа-монстра, як «Ньою-Йорк Таймс».
Щиро кажучи, новина, що саме Сноудену, який зараз, наче заєць, ховається від американського правосуддя під крилом Росії, викликала у мене бурю емоцій. Переглядаю підшивку газети «День». Не вдумуючись уже навіть у тексти, лише світлини. Я бачила, як журналісти, ризикуючи життям, проривалися на барикади, як виносили із шквального вогню ці безцінні фотосвідчення. Журналістів, які загинули на Майдані, доволі багато. Їхні матеріали — вкрай важливі. Колись їм обов’язково буде поставлено пам’ятник, про них напишуть книжки. Їхні імена золотими скрижалями будуть закарбовані в нашій історії. Саме вони в цю переломну історичну мить мали би бути в чільному списку всіх найпрестижніших світових журналістських нагород, адже боролися за новий світ, демократичні цінності не лише для України...
Ба ні. Світова журналістська спільнота вшановує дрібного шпигуна, котрий свої політичні інтереси поставив понад інтереси своєї країни. І котрий, хотів того чи ні, спрацював на військову потугу держави, яка здійснює військову агресію проти моєї країни. Занадто підла, заплямована кров’ю така нагорода.
Забагато в ній прихованої пихи і зневаги до мого народу, який опинився сьогодні в такій біді, в такій загрозі...
Тож тішить мене думка, що маємо нині свій аналог Пулітцерівської премії — Премію Джеймса Мейса, започатковану газетою «День». І зовсім не тому, що носить вона ім’я мого чоловіка. А насамперед тому, що ті зразки людяності, демократизму, істинного вогню боротьби за правду і справедливість скрізь і всюди він ніс із собою. І заплатив найвищою професіональною ціною — своїм життям за ці високі стандарти.
А Сноуден...
Може, сьогодні це і є справжня ціна журналістської світової солідарності. Якщо це так, то справді сумно.
ДОВІДКА «Дня»
• Заснована 1917 року американським журналістом Джозефом Пулітцером премія присуджується за досягнення в театральному мистецтві, літературі, музиці та журналістиці й вважається однією з найпрестижніших відзнак у США. Утім, в історії цієї премії траплялися прецеденти, що завдавали серйозних репутаційних втрат.
• 1932 року відзнаку здобув автор New York Times Волтер Дюранті за серію репортажів із СРСР, у яких заперечував факт Голодомору в Україні. Найбільшим цинізмом було те, що Дюранті, як сам зізнавався в приватних розмовах, знав про Великий голод в Україні, але замовчував цей факт.
• Інший відомий журналіст — Гарет Джонс — один із перших у світі публічно насмілився сказати правду про те страхіття, яке побачив в Україні весною 1933 року. За свою сміливість він заплатив професійною репутацією. Зокрема зазнав гонінь від Дюранті.
• Правдиву історію про Волтера Дюранті, Гарета Джонсона і Пулітцерівську премію — «Повість про двох журналістів» — написав відомий дослідник Голодомору, журналіст «Дня» Джеймс МЕЙС понад десять років тому («День», №120 від 16.07.2003). У статті Мейс зауважив, що це «важлива повість про журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню». «День» неодноразово друкував на своїх шпальтах та в книжках («День і вічність Джеймса Мейса», 2005; Джеймс Мейс «Ваші мертві вибрали мене», 2008 та серії «Бронебійна публіцистика», 2012) текст Мейса, адже редакція вважає його хрестоматійним для української журналістики.
• 2003 року за участю Мейса редакція «Дня» написала листа членам Пулітцерівського комітету та до редакції New York Times, у якому повідомила власну позицію щодо діяльності Дюранті й закликала анулювати його премію. На жаль, «День» так і не отримав жодної відповіді на цей лист. Не анулювали лауреатство й на звернення світової спільної та української діаспори.
