— Можна, без сумніву, сказати, що філософія тиші була ніби розлита сповна біля озера в місті Муртен. І в цьому зовсім не буде перебільшення. Хоча тиша буває наповнена звуками оркестру або щебетанням дітвори, підлітковим азартом гравців у пляжний футбол, молодим сміхом тих, що плавають у човниках озером, і ще чимось ярмарковим і пустотливим. Варто сказати, що це жваве місце — улюблена галявинка мешканців Муртена, і тут завжди людно: відбуваються концерти класичної музики або якісь виставки, або просто музичні вечори. Усі звикли, що тут мешкає задоволення, розслаблення, комфорт, — про це розказувала мені Світлана Гибаленко, учасниця міжнародної виставки кераміки у Швейцарії.
Вирішила довідатися, начебто, найнезначніше в неї:
— Невже не було чути мобільних передзвонів. Ніхто не перекривав один одного, не працювали балакучі вуха, мимохіть варячись у чужому словесному «борщі», слухаючи зовсім непотрібні розмови. Ви насолоджувалися тільки музикою, своїм спілкуванням і керамікою?
— Добре, що ти нагадала, — зраділа моя співрозмовниця. — Це, до речі, перше, що мене вразило цього нещодавнього вересневого вікенду. До речі, я перша керамістка з України, яка в них побувала, адже це досить далеко, туди потрібно ще дістатися зі своїми об’ємними роботами. Але відповідаючи на запитання, ніхто довкола не висів, не рився у своєму телефоні, не перекрикував інших, і якось було від цього незвично затишно, я це відразу помітила. Ще побачила, що ніде не було величезних пафосних джипів, що в нас вважається, ніби квитком-»нетлінкою» у світ грошового успіху. Все так функціонально в побуті, це стосується одягу теж, але щодо прикрас для будинку — котеджного гнізда, свого ландшафтного раю — тут поворот на усі 100%. Тут зацікавленість швейцарців відчула відразу. Скульптури учасників, яких, за традицією, завжди 100, хоча заявок надсилають, буває, і 500. Спочатку пройшли попередній відбір, а потім журі ще раз прискіпливо переглянуло й обирало учасників. Це вже 50-та така виставка в Муртені. І кожен виконав одну умову: привозити можна було тільки свої роботи, а значить, те, що ти відчув, передав свій настрій, експресію, фантазію.
Я звернула увагу, що активну зацікавленість викликали всілякі вертикальні акценти для садових ділянок — ми називаємо їх ландшафтними скульптурами. Варто ввести на плоску ділянку щось таке — і все відразу заграє новими барвами, здивує навіть самих хазяїв. У мене в експозиції були, звичайно, і жанрові роботи з легким присмаком сентиментальності, навіть іронії, і нещадно мінімалістські — ну, загалом усе, що самій сподобалося, те і привезла.
— Так, але як ви діставалися, це ж потрібно цілий причіп везти, і 2500 кілометрів — тільки в один бік?
— Звичайно, дуже складно. І це одна з причин, чому не всі навіть, можливо, гідні учасники дістаються, але це ще не все. Зі своїми експонатами ми не вперше подорожуємо, деякий досвід накопичений. Але перша підніжка сталася на угорському кордоні. У салоні авто в нас разом із експонатами лежала маленька підставка під скульптуру, куплена в Києві за якісь маленькі гроші, мало не за 100 гривень. Я її навіть задля зручності не розпаковувала. Так от: прикордонник, а було геть помітно, що він хотів чіплятися до будь-чого, хоча були всі необхідні документи: реєстрація на виставку була з нами та й інша документація відповідала. Тоді він причепився до цієї коробки — раз чека немає, по-хамському дослівно сказав: «Go home!».
Ми з чоловіком, який за кермом, почали сперечатися. «Та ми залишимо її, викинемо прямо тут, без неї можна обійтися». Говорила я англійською, але прикордонник сказав, що не розуміє, та ми, звичайно, не повірили. «Ви на угорській території — розмовляйте угорською», — почули ми від нього. Уявіть собі, вже майже ніч, ми п’ять годин промарудилися на цьому роздоріжжі, хочеш-не-хочеш доводиться повертатися назад. Але від’їхавши трохи, ми все-таки вирішили рвонути до іншого пропускного пункту. А вранці (нам довелося там заночувати) інший прикордонник, ретельно перевірив за базою всі документи, які ми надали, підтвердивши мою реєстрацію на виставці, пересвідчившись, що я членкиня Спілки художників України та запрошена до Муртена, пропустив нас без зайвого клопоту.
Отямитися від цієї оказії було непросто, але все забулося, тому що у Швейцарії було чому дивуватися. Розпочну з того, що місто надзвичайно красиве, а люди, які нам зустрілися, були дуже емоційні, доброзичливі, чемні, не застебнуті на всі ґудзики, навіть здивувалися.
— Постривай, а ковідні хвилі, що там не гуляли?
— У масках приблизно була половина, з тих, кого ми бачили, а біля озера, звичайно, всі були без них. До речі, кожні три дні нам, приїжджим, потрібно було здавати тести, звичайно, своїм коштом, а це — 75 євро на одну людину, нам із чоловіком 150 виходило, і не один раз. На автоматі ми всіх правил дотримувалися. Але, зізнаюся, там я забула про всі епідемічні небезпеки останніх років. Був відчутний їхній безсумнівний релакс повсякденного життя, а біля озера — ще відвертіше, може, того вікенду ще наочніше, але мені сказали, в них завжди тут чи то концерт, чи то виставка, чи то спортивні змагання, то прогулянки з собаками. В інші дні я там не була, але зрозуміло — життєве меню в них там дуже насичене. Керамічні дні тут дуже затребувані. Адже ніщо не є таким свіжим, як вінтаж або сучасний виріб, якому додали потрібної функціональності. В цьому разі, схоже, що функціональністю стало бажання художників — прикрасити, здивувати нюансами, додати щось нове, зачепити кольором — ніби пропонуючи: оселіть у своєму побуті керамічні вироби — і усе заграє.
— Якою ж мовою, ти спілкувалася з публікою?
— Ще раз утішилася, що володію англійською, а першого дня не могла відійти від свого стенду, така була зацікавленість у відвідувачів. Швейцарці в цьому регіоні розмовляють французькою та німецькою, але всі, звичайно, мене розуміли. Англійська в мене ще не зовсім досконала, але, як кажуть, мало, але досить.
Одна студентка, побачивши мій керамічний одноріг із дівчиною, яка притулилася до нього, ніби шукаючи захисту, почала фотографувати і саму скульптуру, і себе поряд із нею, і мене попросила наблизитися. Повсякчас запитувала, що означає це слово чи поняття «мотанка», а я привезла їх досить об’ємних і загадкових. Пояснила, що у нас це є оберегом і навіть кодовим символом. І дівчина почала відразу записувати все до нотатника, знову фоткати і навіть уточнила моє прізвище. У цьому я побачила повагу до мене, адже бажання запам’ятати ім’я автора не зімітуєш — це означає, що робота її зачепила.
Особливо надихнуло зацікавлення колег-європейців, учасників цього керамічного бенкету. Постійно чула: а за рахунок чого ви цього досягли, як народився цей колір? А що це за деталь? А звідки така різноманітність техніки? Варто сказати, що я теж випитувала одного італійця, мене приголомшили його роботи. Так що ми обмінювалися і досвідом на цій виставці, і усе це відбувалося під звуки волинки, що було так несподівано. Організатори керамічного вікенду вирішили, що сьогодні гратиме волинка, а наступного разу, можливо, гратиме цілий оркестр. Музика посилила сонячність, життєрадісність нашого спілкування, і ще відчутнішим був шматочок бабиного літа по-швейцарськи.
«Як у вас там, в Україні? Ми чули, що у вас тяжка ситуація?» — запитала мене дуже приємна пані, що з цікавістю роздивлялася роботи, з нею ми теж сфотографувалися на тлі скульптур. Мене втішили геть несподівані її слова: «У вас такі життєрадісні та розумні роботи, я думаю у вас буде все шикарно, — і додала. — У вас в Україні буде все шикарно!». Наступного дня прийшла ще раз і подарувала мені кошик із ягодами з власного саду. Це було дуже зворушливо. Так минув цей керамічний фестиваль, а волинка ще звучить у моїй пам’яті. Приїхала я окрилена, думаю, поніжуся трохи в цьому стані, доки глина не покличе. А довго байдикувати вона мені вочевидь не дозволить.
Я з нею не один день знайома.
