Насправді, мені, як і багатьом сьогодні, дуже важко щось говорити і писати, бо наші звичні слова не можуть передати того, що ми всі відчуваємо. Бо слова здаються занадто простими, але водночас і занадто складними, занадто перевантаженими зайвими, надлишковими сенсами в цей трагічний час.
Бо війна – це час великого спрощення, руйнування повсякденних сенсів і позбавлення контекстів, відмови від складних змістів, втрати почуття гумору та іронічності, час прямого і спрощеного прочитання будь-яких текстів, ну і багато ще чого з точки зору семантики. Війна, з точки зору культурної антропології, – це час драматичної радикалізації, великого поділу всього навколо і всередині на чорне і біле, час одномірних дискурсів і пласких наративів, стирання напівтонів і натяків, час гучних промов і потужних закликів, потужних бронебійних емоцій і однозначних гасел.
З точки зору антропології соціальної, а тим більше, антропології кризової, з цим не можна, а може і варто нічого робити, бо кризова радикалізація виконує роль такого собі адаптаційного механізму, який пристосовує сприйняття, поведінку і мову під драматично змінену реальність, дозволяючи спільнотам вижити в нових, часто нелюдських умовах.
Тому не варто дорікати радикалізацією людям, які опинилися в нелюдських умовах війни – інакше вони просто не зможуть вижити. Не варто звинувачувати їх у використанні «мови ненависті», - ця концепція тут взагалі навряд чи є прийнятною, позаяк тут вже не мова формує соціальну реальність, а сприйняття намагається за допомогою радикальних мовних новотворів підпорядкувати поведінку новим об’єктивним соціальним реаліям.
Ми адаптуємося за допомогою доступних нам біологічних і соціальних механізмів, і вимагати від нас більшого геть не варто і навіть просто абсурдно.
Це все є цілком банальні речі, які може, і не варто було б повторювати, якщо б не кілька важливих обставин.
По-перше, для довгострокового виживання і розвитку будь-яких спільнот критично важливими є окремі групи, які саме і є найбільш вразливими по відношенню до радикалізації. Ті, що не вміють існувати поза складними сенсами і контекстами, ті, які розбудовують інтелектуальний простір нації. Вони першими знищуються або безповоротно маргіналізуються в радикалізованих спільнотах, і через це – втрату культурної заглибленості і різноманіття - такі спільноти стають приреченими на тривалу деградацію. В окремих випадках така деградація набуває незворотного характеру, і занепад цілих країн та націй стає жахливим прикладом для всього світу.
По-друге, нехтування «складнощами» завжди і всюди призводить до культурного занепаду. Бо саме складні, висококонтекстні сенси визначають розвиток культури, науки, освіти – саме те, що визначає етичні і соціокультурні координати нації. «Якщо ми нехтуватиме культурою, то заради чого ми тоді воюватиме?» - слова, які приписують Черчилю, і які найкраще описують цю ситуацію.
Все це – коротке обґрунтування того, чому я послідовно виступаю за збереження публічних, культурних, наукових, освітніх програм і проектів попри всі наявні надскладні кризові обставини, і хочу закликати своїх друзів і колег до збереження таких програм і проектів.
Звісно, немає нічого, що існує завжди, все має початок і кінець. Але існують вічні цінності, які визначають буття нашої цивілізації, яким ми маємо служити, попри будь-які обставини. Вони залишаються вічними символами, споконвічними дороговказами на нашому шляху в майбуття. Саме їх ми маємо берегти заради нашого спільного майбутнього. Хай би як пафосно це не виглядало, але пафос і банальності є безперечно кращими і набагато гуманнішими за цинізм і нігілізм, які так притаманні кризовому радикалізму…
