Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Колізії національної пам’яті

Її треба формувати самим, захищаючи як від зовнішніх чинників, так і від деяких власних громадян
21 грудня, 2021 - 16:45

Доля народу значною мірою визначається адекватністю, силою і стійкістю його національної пам’яті. Національний характер також спирається на національну пам’ять. Ясна річ, що є чимало намагань з боку інших держав цю національну пам’ять переформувати, змінити на користь своїх інтересів. У цій царині відбувається постійна духовна боротьба. Часто прагнуть чинити тиск на інший народ з метою змусити його відмовитися від суттєвих елементів його уявлень про власне минуле, з метою нав’язати йому свої оцінки, своє бачення, свої відчуття.

Національні пам’яті бувають у різних народів різними й не компліментарними. І це природно, бо саме тому вони і є різними народами з різними візіями історії, тим більше там, де вони брали участь з різних боків історичних суперечок. Тому наївно розраховувати, що візія минулого одного народу буде з ентузіазмом сприйматися іншим і то таким, що був залучений до боротьби між цими народами.

Немає нічого дивного, що українська національна пам’ять постійно піддається атакам з боку пропаганди держав, що суттєво завинили в минулому проти українців. Наприклад, ненависть до українського націоналізму, який героїчно і послідовно боровся за державну незалежність України, є природною в РФ, що ставить сьогодні собі за мету відродження російсько-радянської імперії. Справді, український націоналізм, його ідеологія, його традиції є великою перешкодою на цьому шляху. Ось чому Росія та її прихильники в Україні всіляко демонізують українських націоналістів, прописуючи їм у більшості випадків вигадані гріхи, а реальні роздмухуючи до фантастичних. Що таке український націоналізм для Росії? Це втрата України, це неможливість створити нову імперію, бо без України вона неможлива.

Тому в Москві дискредитували і будуть дискредитувати діячів цього руху, не зупиняючись перед наклепами, вигадками і брехнею. Та й що вимагати від тих, хто на своїх телеканалах розповідає про «розп’ятих хлопчиків»… Там розраховують (і небезпідставно), що деякі ліберали в Україні перелякаються масованої психічної атаки російських пропагандистів і ментально підпорядкують себе московським наративам.

Що таке український націоналізм для Польщі? Це втрата Галичини й Волині, котрі в Польщі й дотепер називають «креси всходні». В цій країні настрої територіального реваншу не зникли. Дехто там досі сподівається за певних обставин переграти історію… Стримує пам’ять про ОУН-УПА, про фанатичну боротьбу бандерівців проти польської окупації.

То за що в Польщі любити Бандеру та його соратників?

Для Угорщини український націоналізм – це втрата українського Закарпаття, котре там уважають своїм. Для Румунії – це втрата і неможливість повернення Північної Буковини і Південної Бессарабії.

Треба нагадати, що у метрополіях втрати заморських територій і колоній пам’ятають довго, і лідерів іншої сторони, що до цього закликали, м’яко кажучи, «не люблять»…

Сьогодні відносини між США і Великою Британією є не просто партнерськими, а навіть союзницькими. Однак на туманному Альбіоні щось непомітно особливого пієтету до Джорджа Вашингтона. В Латинській Америці дуже шанують лідера визвольної війни проти іспанських колонізаторів Симона Болівара. А в Іспанії до нього ставляться зовсім по-іншому. Чи шанують у Туреччині героїв боротьби за незалежність Болгарії Христо Ботєва і Васила Левського? Навряд чи, бо об’єктивно ці люди сприяли розпаду Османської імперії, до котрої з пієтетом ставляться в Анкарі сьогодні.

Тому нічого дивного в ненависті до українського націоналізму в Росії, Польщі та деяких інших країнах немає. Прикро, що в самій Україні є щодо цього руху носії російських та польських (не українських!) наративів. Вони активно використовують твори деяких не дуже прихильних до України західних учених, оголошуючи приватні думки істиною в останній інстанції. Не треба ідеалізувати цих учених. Що вже казати про цю не дуже високопосадову публіку, якщо навіть до ексканцлера ФРН Гергарда Шрьодера Москва знайшла підхід (фінансовий?) і влаштувала його на роботу в «Газпромі», якщо екс-прем’єр Франції Фійон працевлаштований в російській фірмі. Знайшли місце в російських структурах і колишній міністерші закордонних справ Австрії, тій, що на прийнятті танцювала з Путіним… Нині РФ веде війну на знищення України. Хіба мало західних учених виступає з провокаціями, засудженнями і критикою України? Західний світ звинувачує нас у корупції. Справедливо. Самі знаємо цей гріх. А хіба на Заході немає корупції, коли там, побачивши гроші, можуть забути й про демократію, і про права людини, і про правову державу?

Нинішні борці проти українського «буржуазного» націоналізму скаржаться на брак документів про діяльність ОУН-УПА. За ці 30 років були розкриті архіви КҐБ УРСР, видано масу збірок документів, працює Центр дослідження визвольного руху. Інформація є. Немає бажання з нею ознайомитися. Борці чекають, коли симпатичні їм ідеологічно західні вчені озвучать свої «вердикти»…

Не став би я ідеалізувати й те, що у нас в умовах всевладдя олігархату називають «демократією». В 1917-19 рр. Україна захлиналася від безберегої демократії. В країні вільно видавалися антиукраїнські газети (як и зараз!), вільно діяли антиукраїнські організації (як і тепер!), вільно реалізовувалась антиукраїнська політика (як і нині!). Ця «демократія» призвела спочатку до хаосу, а потім до краху української державності. Зараз протягом одного-двох місяців може розпочатися фронтальний наступ російських військ на Україну. А ми знову будемо гратися в «демократію» з тим же самим фіналом, що й в УНР?

Глибоко переконаний, якби в 1917-19 рр. в Україні замість «демократичного» безладдя діяла б жорстка національно-патріотична військова диктатура без опертя на проросійські фінансово-промислові групи та різного роду «доброзичливих гостей» із Москви та Петрограду, то ми сьогодні, можливо, відзначали б не 30-у, а 104-у річницю незалежності України.

А «солідарність» західного «демократичного» світу ми знаємо. Вона має серйозні ґанджі. Так, у 1938 році західні демократи «згодували» Гітлеру демократичну Чехословаччину, спокійно дивилися на те, як Кремль влаштовує різанину в 1956 році в Угорщині, як давить танками «празьку весну» в 1968 році в Чехословаччині.

Цікаво, що покійний прем’єр Ізраїлю генерал Аріель Шарон без жодної дипломатії заявляв західним демократам, що не дозволить вчинити з його країною так, як в 1938 вчинили з Чехословаччиною. І не дозволив… А нині ми бачимо, як минулий уряд супердемократичної Німеччини був готовий відкрити «Північний-поток-2» (прагнучи заробити у Путіна, хоча це може мати катастрофічні наслідки для України, і не лише для неї), як він же забороняв продавати оборонну зброю країні, що стала жертвою російської агресії. Нині деякі речники нового уряду говорять, що «Північний потік-2» був «геополітичною помилкою» і закликають жорстко обмежувати апетити Росії. Подивимось, чи надовго вистачить їхньої принциповості…

Загалом чимало демократів Заходу підспівують Путіну. Ми бачимо, що нинішній демократичній Захід дуже кволо протистоїть диктаторським режимам (навіть Лукашенку!) і не здатен захистити не тільки Україну, але й себе самого.

Тому всі ідеологічні виступи під прапором боротьби проти українського «буржуазного» націоналізму (улюблене заняття ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ-ФСБ) і за «безмежну демократію» перед лицем Путіна і російських танків змушують чітко усвідомили одне: свою національну  пам’ять треба формувати самим, а не під диктовку іноземних сил і захищати її як від зовнішніх чинників, так і від деяких власних громадян з сумнівною лояльністю щодо України. Як засвідчує досвід останніх ста з лишком років, боротьба проти українського націоналізму на практиці завжди перетворюється на боротьбу проти всього українського: мови, культури, історії, української національної ідентичності, національної гідності українців.

І на закінчення. Деякі борці з націоналізмом уважають, що знамените вітання «Слава Україні! – Героям Слава!» було запроваджено владою. Так, але тільки після того, як воно стало масовим серед солдатів і офіцерів на фронті.

Газета: 
Новини партнерів