Стоячи на касі в одному із супермаркетів Вроцлава, помічаю чоловіка на інвалідному візку, котрий із вибраними товарами прямує до каси теж. Механічно озираюсь: хтось має йому допомагати. Невже він отак взяв і приїхав за покупками?Мені, зважаючи на українські реалії, отак важко взяти і повірити в побачене.
Про це вже сказано сотні разів у пресі, але... Але кут пандусів, поспіхом споруджених до Євро-2012, дійсно залишається настільки великим, що на них можна лише дивитися і аж ніяк не користуватися за прямим призначенням.
Таня Малярчук у «Біографії випадкового чуда» доволі яскраво описала чинну ситуацію: аби отримати неякісні безкоштовні інвалідні візки від держави, потрібно спершу виграти війну з бюрократичною м’ясорубкою. І не факт, що «возик» витримає з’їзд із першого ж тротуару. Пам’ятаю фразу письменниці в одному з інтерв’ю: «Знаєте, що мене найбільше вразило у Відні, коли туди приїхала? ...Те, як багато людей на інвалідних візках пересуваються містом. Живучи сім років у Києві, не бачила жодної людини на візку. У нас людей з обмеженими можливостями значно більше. І де ці люди ховаються? Сидять по своїх квартирах, не маючи змоги спуститися донизу. Це страшно».
Тепер побачене складається у вельми чіткий пазл.
Якось чекаючи на пероні столичного вокзалу свого потяга, помітила, з якими труднощами двоє чоловіків втягували (саме так, «втягували» — це найбільш доречне слово) молодого хлопця на візку. Ви ж пам’ятаєте наші вагони із трьома крутими сходинками, по яким будь-кому нелегко піднятися. Тим паче з валізою. Ти паче з костуром. Тим паче на візку з валізою.
Так от, повернімося до хлопця. Знаєте, в його погляді читався пекучий сором за те, що він спричиняє стільки незручностей. А чому, якщо розібратися, йому має бути соромно? За те, що він таким є? Інші ж люди не соромляться, що можуть потрапити туди, де хочуть. І аж ніяк українцям загалом не соромно, що інфраструктура підлаштована під фізично здорових людей.
У Вроцлаві була вражена тим, що потяги зручні для усіх людей. Судіть самі: двері автоматичні. Відчинаяються натиском кнопки, котра знаходиться приблизно 1.2 м від підлоги. По-друге, поріг вагону та перон на одному рівні: заїхати на візку — без проблем (і це, до речі, стосується усього громадського транспорту).
Далі — вбиральня. Ви звертали увагу на туалети у вітчизняних потягах? За жодних умов їх не можна вважати зручними. У європейських — широкий туалет із спеціальними поручнями та кнопка відчинення дверей, аби людина із особливими потребами могла без сторонньої допомоги скористатись вбиральнею.
До того ж, у вагоні передбачене широке комфортне купе спеціально для особливих пасажирів.
Далі ліфти, тротуари, пандуси — усе побудоване із толерантністю та турботою.
Подруга, повернувшись із навчання в Європі, розповідає: «Уявляєш, до ліфта у нашому гуртожитку ведуть кілька невеликих східців. І там поруч невеликий підйомник, аби людина у візку могла без перешкод піднятись. Це так продумано і зручно!»
Так, про цю тему було не раз вже сказано у ЗМІ. І роль держави тут, безперечно, велика. Але! Хто забороняє підприємцям будувати крамниці зі зручними порогами? Хто не дозволяє громадські вбиральні підлаштовувати під потреби людей із обмеженими можливостями? Те ж саме стосується закладів харчування, готелів та інших об’єктів сфери обслуговування.
Ці люди мають право на те, щоб почуватись впевнено. Будь-де. А особливо у своїй країні.
