Ні Самооборони, ні протестувальників уже не було, але народ постійно підходив — собачку вигуляти, з дітьми пройтися, зробити кілька фотографій, просто поцікавитися. Автівки, що проїжджали проспектом, сигналили майже безперервно. Присутні міліціонери й охоронці посольства в хакі та бронежилетах нікому не заважали.
Фасад розстріляний фарбою. Жодного цілого скла немає — навіть на третьому поверсі, під дахом. Про Путіна написано на стінах і на листівках, багато і, в основному, нецензурно. Перевернуті машини вже евакуювали. Втім, здавалося, що народ їх просто перекинув по шматках у двір. Дещо навіть за огорожу зачепилося — шматки сидінь, лобового скла. А в дворі посольства лежали цілі бампери, сидіння тощо, хтось навіть зазначив: «Стільки запчастин — можна цілий автомобіль зібрати».
Кидали, таке враження, все, що під руку трапиться: не лише автомобілі, але й банки з фарбою, пляшки, папір, цілі лотки яєць і навіть штани. За давньою звичкою наколупали каміння з бруківки. До коктейлів Молотова, на щастя, не дійшло. Якщо ви мене спитаєте, як я до цього ставлюся, то смію запевнити: негативно. Чужі будинки трощити взагалі недобре, а напад на посольство — це напад на всю країну. Якби справа дійшла до повноцінного погрому, то, наприклад, наслідки для нашого представництва у Москві могли б бути дуже погані. Плюс малювати свастики (там їх, на жаль, багато) з будь-якого приводу, навіть як знак осуду — вкрай сумнівний спосіб протесту.
Причини гніву, звісно, очевидні: на сусідніх будівлях, як і по всій Україні того дня, висіли синьо-жовті прапори з чорною жалобною стрічкою на згадку про 54 українців (49 в літаку під Луганськом, 5 прикордонників біля Маріуполя), підло, крадькома убитих бандитами, натхненними Кремлем та озброєними за його наказом. Ще питання тієї ночі — чи правильно вчинив міністр закордонних справ Андрій Дещиця, процитувавши матірний рефрен про президента сусідньої країни? Зрозуміло, що потрібно було якось збити градус емоцій, перевести настрої у більш дружелюбне русло (що резонно відзначила спікер державного департаменту США). Однак зробити це краще було б, не заграючи з натовпом: підхоплювати вуличну кричалку, яка гарантовано викличе масовий захват — як на мене, слабкий хід для людини в статусі міністра.
Що ж до обурення путінського політикуму із цього приводу, то тут інша історія. Хай спочатку пригадають, що російські офіційні особи регулярно базікають на адресу інших держав — не кажучи вже про відверту брехню на найвищому рівні; ну й заразом поміркують, до яких риторичних прийомів вони могли б вдатися, якби на Російську Федерацію хто-небудь напав і окупував частину її території, а в іншій частині влаштував кривавий хаос. А народам Росії в цій ситуації можна тільки поспівчувати. Важко, напевно, жити в країні, в якій президент... ла-ла-ла.
