Емоційно не відповідаючи взаємністю злегка награному дню всіх закоханих, спонтанно вирішила погратися з валентинками, як кажуть, хазяїн — пан. Хазяйка теж.
ТРИРАЗОВЕ «ХОЧУ»
Знайома пані, яка ніколи, впевнена, не створить гідний текст, навіть якщо дістане ним по голові в надтвердій палітурці, проте, пише сценарій для телесеріалів, які у нас почали плодитися із швидкістю загадкових вірусів. Метка особа опанувала таку схему — з мозкового центру замовника вона отримує коротку схему, натяк на сюжет, і за домовленістю, повинна його ніби обростити наваром, розвинути сюжет, придумавши персонал, притрусити все це спеціями — деталями. Все б непогано, але вона не вміє, хоч зі шкури геть лізе, бажаючи сподобатися тим, хто платить. Намагалася навіть списувати цілі чужі абзаци, блоки, цитати для реплік своїх героїв, але вони не лягають, а стирчать, як поламані кістки при, не дай Боже, відкритому переломі. Все не в’яжеться, і їй часто віддають на переробку, а головний навіть сказав уїдливо, що її писанина схожа на поганенький технічний секс, у її ж фантазіях — дихало в потилицю щось велике. Не змогла освоїти ремесло навіть на рівні техніки, ось і махала постійно крилами, нав’язуючи свою опіку сюжету. Врешті-решт, уже сам сценарист найняв старшокурсників, майбутніх журналістів у раби, і вони почали міркувати на трьох. Готуючи щось примітивно-живеньке, а більшість наших серіалів не надто розбірливі за таких темпів, вона стала рідше слухати замовників: «Із вами зв’яжуться». Студенти ж так розреготалися у присутності своєї, як їм вбачалося, вхожій у кола «мамці», що жваво почали наслідувати, легко вплітати і в свої сюжети загальнодоступний неживий предмет, хоч мені інколи здається, що він — головна дійова особа — мобільник. Якось не полінувалася, і почала підраховувати, скільки разів у одній лише серії дістається телефон — налічила 70 разів. Так предмет уже давно першої необхідності почав вирулювати, рятувати мляві сюжети (на щастя, трапляються і класні серіали), а часто — примітив. Раніше у фільмах багато палили, спокусливо прикурювали, ховалися за завісою диму, але все неекологічне та шкідливе зникло з екрану, щоправда, не з життя. Мобілка здається зовсім не токсичною, а даремно. Щонайменше в корпусі гаджета є нікель і хром, які можуть викликати контактний дерматит, ще світить набути «технічну шию» через постійно нахилену над телефоном голову, зайві складки в зоні, де значно менше колагену, еластину та підшкірно-жирової клітковини. До того ж, гусячі лапки, набряки та кола під очима вже давно супутники нашої прихильності, бо читаючи дрібний текст, набираючи повідомлення, ми часто насуплюємося та мружимося, а та й друге підборіддя оживає. Багато хто забуває про антибактеріальне протирання екрану двічі на день, а це не завжди минає без наслідків. Окрім психологічної залежності, можна нагадати і про те, що є хворобою століття, болі в спині, зморшки між бровами — хіба це не сюжет для повноцінного блоку в серіалі, з елементами реклами: «санітайзерів» для знищення бактерій з корпусу, філерів, ін’єкцій для розгладження зморшок, необхідності масажів. Та все ж, перша моя валентинка саме йому — трудівникові — гаджету. Якщо навчитися тримати тайм-аут, можна і в житті, і в наївних серіалах не культивувати тотальний страх залишитися без нього, по суті, вже втрачаючи особистий простір, а «віджати» належне — і зв’язок, і диктофон, і фотки в галереї. Знаю. Виголошувати нісенітниці в цьому світі, де всі мислять глибоко та серйозно, — єдиний спосіб довести хоч би собі, що у тебе своєрідний незалежний спосіб мислення. Щоправда, якщо ти така правильна, то життя і його парламентерові — гаджету, може набриднути придумувати щось, аби сподобатися, і в одного дня телефон може просто замовкнути, як кажуть, вас багато, а я один на переправі. Ні, цього не хочу точно, вірніше, лукавлячи і підлизуючись, кажу своєму балакунові — дзвони, розповідай, показуй, дивуй — і ось тобі моя за це валентинка.
ОБЕРЕЖНО, ОПТИМІСТ
Якось в одній бідненькій, дуже народній лікарні, розташувалася в колишньому лісі на околиці міста, погулявши територією, сказала медсестрі: «У вас так дивовижно, довкола сосни, стежиною квапляться люди, багато хто з квітами, напевно, лікарям несуть». Та поглянула вочевидь здивовано, навіть злегка перелякано, потім, ніби боком, поспішила до виходу, встигнувши мені кинути: там же морг, скажете теж, квіти лікарям, це не про наших пацієнтів. Хронічне здивування оптиміста постійно підживлюється від найпростіших відкриттів — інший пройде і не помітить. Оптиміст же і в підземеллі цоколя цієї ж лікарні, як мені здалося — заповіднику минулого життя, серед продавлених крісел, іншого меблевого непотребу — здивується: в одному із закутків примостився куточок санітарки-прибиральниці. Серед швабр, відер і віників дівчина, треба віддати належне, забезпечувала якусь дзвінку, навіть радісну чистоту, що в такому незатишному підземеллі, здається просто неможливим. Тут, схоже, роби лад чи не роби, скоріше хочеться винирнути на волю, а вона щось наспівувала ніжне і посміхалася. У неї теж було своє стареньке крісло, і, впоравшись зі своїми справами, сіла, а я побачила за її спиною прикріплений листок з виписаними, мабуть, дуже важливими для неї рядками, хоч не впевнена, в що юна панянка до кінця розуміє сенс цих дорослих, зрілих слів, які і мені дуже сподобалися. Їх і сфоткала на мобільник:
«Тот, кого люблю
Тот, о ком скучаю
Тот, кого хочу целовать утром
Тот, о ком думаю каждый день
Тот, чью нежность ощущаю
Тот, кому могу простить...»
Ось і наступна моя валентинка цієї закоханої, що вміє і без недоступного цінового діапазону, прикрасити своє юне життя.
МАРМЕЛАДНИЙ РАНОК
Собі подарувала смачну валентинку без борошна, маргарину і всіляких там дешевих жирів, а з мармеладу з агаровою родзинкою. Коли мені було років 20, працюючи в дитячій газеті, якось була у відрядженні на березі моря в заводській артілі, де обробляли та добували агар-агар для майбутніх корисних солодощів. Свій репортаж назвала дуже просто — «Мармелад зі дна морського». Начебто, нічого особливого, лише на все життя запам’ятала, як діставався цей агар: у цеху стояла така неймовірна задуха, якась густа, страшна вологість. Із стелі чомусь звисали, як скуйовджене волосся Баби Яги, оберемки цієї трави, пара застилала все довкола, одяг вмить обліпив мене, ніби сама з дна морського щойно вискочила. Думала тоді, що мармелад, зефір, часточки, які обожнювала і обожнюю, ніколи і в рот не візьму, але жахи хоч і не забулися вже не лякають, а часточки — ось вони. Вранці, до кави, — обтрусила їх від зайвого цукру, злегка промила додатково під цівкою води — ось — легка, дивна, соковита плоть агарово-лимонної суміші, і жодної додаткової зайвої ваги, яка, як відомо, псує характер і оптимістові. Отже, ще одна валентинка — мармеладу. Вірному, смачному, в міру вгодованому та завжди в розквіті сил.
Бажаному.
