…Того дня я взяв старезну книгу віршів Кіплінґа «П’ять Націй» 1903 року, олівець та папір і поїхав до Києва. Ще не було відомо, чи вийдуть люди, чи відступить міліція, чи почнеться Майдан. Не знав я, і який із віршів виявиться суголосним теперішнім подіям, який ляже на душу, а потім… «Людоньки, бійтесь ведмедя, що ходить, мов чоловік!» – виринуло в свідомості, наче саме собою.
«Мирова з ведмедем» – знаковий вірш Кіплінґа. Надсилаючи його до британського «Таймз», він просив, щоб новий твір умістили на політичній або спортивній шпальті, щоб він не загубилося у літературному розділі. «Мені потрібна колонка в «Таймз», щоб достукатися до людей добропорядних, які вірять, що Росія може поводитися цивілізовано».
Велетенська колона людей рушила центральними вулицями Києва до Майдану. Усі довкола – сміливі, серйозні, рішучі. Поодинокі правоохоронці ховалися за автобусами, з вікон вивішувалися українські прапори, сяяло сонце.
«Вигнав його з барлогу – то в гори він побіг, гнав я його дві ночі далеко з піль моїх.»
І коли врешті колона зупинилася, змівши загорожі біля ялинки на Майдані, коли з мікроавтобуса залунали заклики до страйку, здавалося – страх відступив. Але на зміну йому прийшла тривога, я зрозумів, чому через 110 років поезія Кіплінґа не втратила актуальності, особливо для нас: «Немає миру з ведмедем, що ходить, мов чоловік!»
У час, коли Ред’ярд Кіплінґ написав цього вірша, тривав конфлікт у Маньчжурії, а Росія офіційно просила вивести Британські війська з Порт-Артура, щоб зняти напругу. Багато британських політиків не підозрювали у цьому загрози і не бачили підстав не вірити Росії. Англійські спостерігачі відвідали військові об’єкти у Кронштадті, і ніхто не підозрював про справжні наміри небезпечного сусіда, доки не просочилася інформація, що росіяни замовили у Німеччині нові військові кораблі на загальну суму15 мільйонів фунтів. Сам Кіплінґ завжди наголошував, що Росію не можна цивілізувати на західний манір, і до самої смерті забороняв вкладати свої гроші в російські цінні папери.
І ось він – ведмідь, великий і жорстокий зачаївся десь за будинками поза Майданом, наїжачившись щитами й кийками, а може – заліг у Межигір’ї, готуючись чи то оскалитися звірячим вишкіром, а чи показати світові «людське обличчя». Тому сьогодні – це не лише застереження нам, а й заклик до всього цивілізованого світу не піддаватися на вмовляння і не закривати очі на ординську жорстокість, яка постає на Сході…
Дж. Р. Кіплінґ «Ведмежий мир». Переклад – мій.
Влітку на полювання мисливці білі йдуть –
Є там одна долина, лиш перевал минуть.
Влітку за перевалом чекає на тих шляхах
Мáтун, сліпий каліка, обличчя все в бинтах.
Він белькотить беззубо, ні губ, ні щік нема
Повість про те, що може тут стати з усіма,
Вкотре одне й те сáме, бо стало на цілий вік:
«Людоньки, бійтесь ведмедя, що ходить, мов чоловік!»
«Мав я в рушниці порох, і кремінь добрий мав
В день, коли на ведмедя здоровий я рушав.
Бачив і ліс, і скелі, і снігом вкритий пік,
Я ішов на ведмедя, що ходить, мов чоловік!
Знав я його звичáї, мої він знав – авжеж,
Хліб мій з полів ночами крав той звір і жер.
Знав його силу й розум, мої він також знав –
В сутінках із кошари у мене вівці крав.
Вигнав його з барлогу – то в гори він побіг,
Гнав я його дві ночі далеко з піль моїх.
Ревом ревла потвора, повна з мого добра,
Гнав я його на Північ, лиш тільки не скарав…
Втретє запала темінь, і я його нагнав.
Звір обважнілий змучивсь і врешті впав навзнак.
Був у рушниці порох, та тільки зáпал зник,
Як той ведмідь назустріч устав, мов чоловік!
Дикий і волохатий, в молитві лапи звів,
Глянув мені у вічі, мов милості просив.
В нього тряслися плечі, на шиї грав борлак,
Серце моє завмерло, я з подиву закляк.
Я пожалів ведмедя, що ходить, мов чоловік…
Згадку од нього маю, що стало на цілий вік!
Ближче і ближче дибав, ще й руки кволо тяг,
Доки зімкнув пащеку звір при моїх плечах!
Люто, нещадно, дико він гриз моє лице,
Щоб п’ятдесят літ поспіль я не забув про це!
Чув, як жував і плямкав той дикий хитрий звір,
Ні крихти людської ласки мені він не вділив!
Ви – молоді та дужі, і зброя теж нова,
Чув я, б’є влучно, правда? За милю – я чував?
Боже, храни ту зброю… Коли ж не віриш ти,
Грошей давай, я радо скину свої бинти.
(М’ясиво, клапті шкіри, біліє з рота кість,
Є там на що дивитись, мій друже, не скупись!)
Із чагаря ведмедя тим яром ген женіть,
Хай же реве і квилить, той чоловік-ведмідь!
Тільки (давай знов грошей, і я вдягну бинти),
Щойно на дві устане, то будь уважний ти!
Щойно простягне лапи, мов молиться, як ми,
Щойно його очиці наповняться слізьми,
Щойно забудеш навіть – то чоловік чи звір,
То стережися пильно, бо то – ведмежий мир!»
Мáтун, прошак беззубий, ні губ, ні щік нема,
Мовчки сіда при ватрі, там далі – лиш пітьма.
Білі мисливці знову заводять щось своє,
Вбогий каліка тишком твердить усе, як є,
Вкотре одне й те сáме, бо стало на цілий вік:
«Немає миру з ведмедем, що ходить, мов чоловік!»
Переклав Володимир Чернишенко.