Місто, у якого з одного боку море, а з іншого війна, — Маріуполь. Журналісти і фотографи «Дня» приїхали до нього в сонячний день. Так сталося, що війна саме 31 березня нагадала про себе вибухом у самому центрі міста — загинув український контррозвідник. Отже, й виходить, що люди тут живуть у стані контрастних відчуттів і навіть переконань. На жаль, розмірені хвилі своїм плескотом не можуть позбавити тут від відчуття тривоги, адже ворог зовсім близько.
Влітку 2014 року, коли російські окупанти в Маріуполі руками власних маріонеток почали захоплювати адміністративні будівлі за вже відпрацьованою формулою в інших містах сходу України, український БТР проломив їхню барикаду, а військові вибили бандитів із будівлі МВС. Тоді один український доброволець, на якому замість тактичних окулярів були звичайні спортивні, втратив зір від того, що дрібні уламки скла в танку забили йому очі. Кришталики відновили. Військовий бачить світ. Та скільки з того моменту було втрачено життів, покалічено тіл і доль там, де не вистачило рішучості таких хлопців! Тому я, луганчанин, з особливим хвилюванням ступаю на землю міста, в якому в мирні часи був лише проїздом до теплого Азовського моря.
В Маріупольському державному університеті команді «Дня» довелось традиційно поспілкуватися зі студентами і про фотовиставку, і про книжкові проекти. Особливість нашої розмови полягала в тому, що студенти, на відміну від деяких інших східних міст, тут були більш розкутими. Можна сказати, сміливішими. Такими були й запитання. Чому? Висновок очевидний — вони вже не бояться, що Росія приїде з боку розбитого, колись курортного Широкиного. Там — броня. У Слов’янську, незважаючи на те, що лінія фронту там більш далека, в юнаків відчувається певна підсилена обережність — не сказати чогось зайвого хоча б тому, що незважаючи на присутність українських військ, у місті вистачає ворожих елементів, які мають вплив.
«Чим частіше в Маріуполі та інших містах сходу проходитимуть заходи, подібні до фотовиставки «Дня», тим впевненіше будуть почувати місцеві мешканці, перебуваючи під турботою і захистом великої України, — каже маріуполець Едуард Абдулкадиров. — Інколи складається враження, що держава не займається державністю. Відповідно громадянам доводиться брати на себе функцію держави, як, наприклад, із блокадою. До чого це призводить? До того, що кожен починає робити щось своє, несистемно, не завжди адекватно, чим часто більше навіть шкодить. Але чому держава з самого початку не зайнялась питанням блокади й відповідними роз’ясненнями? Те ж стосується й інших сфер. Тому хотілося б бачити роль держави Україна в таких заходах, як фотовиставка «Дня» або як ваші книги. Держава має формувати державницьку позицію своїх громадян. Коли люди дивляться на ваші світлини, вони себе такими громадянами відчувають. Із цього й починається національна безпека. Інакше ми й далі будемо будувати щось непевне, а ворог буде цим користуватись, намагаючись запропонувати свій варіант для України. Який це варіант? Він вже начебто всім зрозумілий — знищити нас, перетворити на додаток без пам’яті та ідентифікації як громадян України».
Відвідувач виставки Павло Хоменко, у свою чергу, подякував «Дню» за нові відкриті для нього імена. «Мене вразило інтерв’ю з філософом Андрієм Баумейстером, — сказав Павло. — «День» вчить, а не ганяється за поверховими псевдосенсаціями. Я не можу згадати подібний проект з таким потужним інформаційним і головне — смисловим наповненням. Маю надію, що на ваших книжках та світлинах виросте якісно нове покоління, яке згодом стане основною для формування якісно нової політичної еліти, з чим у нас зараз великі проблеми».
«Мені дуже хотілося плакати, коли побачила деякі світлини. Я бачила на них не лише знайомі місця, а й знайомі обличчя. В їхніх очах смужка болю, — говорить учениця 8 класу СШ №15 Соня Савельєва. — Сама я родом із Амвросіївки. Вже два роки я не була вдома. У мене там залишилася бабуся, але мені до неї не можна виїжджати. Добре пам’ятаю, як полишали оселю — за одну ніч. Я там навчалася в українському класі, і вчителька нас патріотично налаштовувала. А потім одного дня прийшов директор школи і сказав: знімайте прапори. У нас в класі висіли рушнички, українські картини, стилізовані національні елементи оформлення класу. Їх директор також наказав зняти, адже мають приїхати «ДНРівці». І вони дійсно приїхали до школи, викликали всіх учнів, вчителів та почали розповідати, як вони все тут заберуть і тепер тут буде їхня влада. Це вони підносили як «свято», якому ми мали б радіти. Через тиждень я вже була в Маріуполі разом з батьками».
Русява дитинка у вишиванці в нинішніх реаліях навчилась говорити категорично. Коли запитав її, чи прагне повернутись до рідного міста, Соня, не замислюючись, відповіла: ні. Після полишення Амвросіївки їй ще раз довелося бути там з метою «забрати деякі речі». Виявилось, що їхня вчителька, яка привчала до патріотизму, принципово поклала знятий прапор України на свій стіл — щоб бачили, знали і пам’ятали. Крок, сміливість якого навряд можуть зрозуміти там, де синьо-жовтні кольори не є ознакою жертовності. Де зараз ця вчителька? Яка її доля через роки окупації? Чи попіклувалась Україна про її безпеку? Про це невідомо нічого.
Свідомість місцевих за період окупації катастрофічно змінилась. Страх і пропаганда зробили своє. Але найголовніше: Росія покалічила колишніх однокласників Соні. Тепер вона не уявляє, коли ситуація вирішиться і які потрібні зусилля для того, щоб все стало на свої місця. Вона переконана: окупацію планували задовго до 2014-го. Спілкуючись з нею, я згадував школярів у Попасній. Їхня відмінність від Соні полягає в тому, що більшість із них повернулась до рідного українського міста після тимчасової окупації. Соні ж довелося рідне місто полишити, щоб перебратися до Маріуполя, східні квартали якого продовжують здригатися від вибухів, що нагадує — війна поряд.
Крізь призму юних доль можна скласти широку та багатобарвну мозаїку. Їхні характери змінюються, їхній світогляд обрамлюється гострими кутами принциповості. Але в їхніх серцях — тут, на сході, біля лінії фронту — народжується справжній патріотизм.
