Охорона на вході до Будинку профспілок сувора: обов’язково вимагають перепустку, але за посвідченням преси пропускають без зайвих слів. На першому поверсі звичний керований хаос — відвідувачі, роздача теплих речей, бюро знахідок, потік харчів на кухню та з кухні — все у невеликому вестибюлі.
Ще один блокпост — перед сходами нагору, по самих сходах весь час назустріч одне одному біжать активісти, лікарі, телеоператори, кур’єри, бійці у касках і в броні. З посвідченням преси — на другий поверх, повернути ліворуч (ще лінія охорони), знову ліворуч, потім праворуч, виписати у дівчат за столом перепустку на цей день — прямокутний клаптик паперу з синьо-жовтою датою, зайти в прес-центр.
Столи уздовж стін, різнокаліберні стільці, гори одягу. Купи касок, марлевих масок і респіраторів. Велике вікно на всю стіну. Уздовж довгої стіни біля входу — точка проведення прес-конференцій: мікрофон, за ним — прапори України, ЄС і трьох опозиційних політичних партій, по боках — динаміки на високих стійках, софіти для зйомки, телеекрани з цілодобовою трансляцією з головної сцени Майдану. На столі перед мікрофоном — пластикова тарілка з невеличкою колекцією подарунків від «ментів»: корпус гранати «Терен», гільзи від різних набоїв, металеві осколки. В окремому куті, за жовтою стрічкою — столи організаторів і технічної частини.
МОЖЛИВО, У СВІТІ НЕМАЄ КРАЩОГО ПРЕС-ЦЕНТРУ
Журналісти тут є завжди. Пишуть або читають, або дивляться відео з ноутбуків, або беруть у когось інтерв’ю. Поляки захопили окремий стіл і поставили на ньому червоно-білий прапорець. Найбільше люду — вдень і під вечір. Найменше — на світанку. І вдень, і вночі хтось спить на підлозі, в кутках, біля батарей, під столами. Спочатку накривалися куртками, тепер є спальники і ковдри.
Можливо, у світі немає кращого прес-центру. Спускаєшся на два поверхи — потрапляєш на революцію. Відходиш на кілька кварталів — опиняєшся на лінії бойових дій. Бачиш на власні очі те, що хвилину тому бачив на екрані. Коли сутички в розпалі, коли готується штурм, то тут інформаційне поле такої напруги, що людям незвичним може стати моторошно. Всі розуміють якщо вдереться «Беркут», то на жодні посвідчення не дивитиметься — але лишаються тут не тільки через самооборону на всіх поверхах чи через професійний фаталізм, є щось інше.
Я люблю це місце. Люблю його метушню, його атмосферу легкого психозу, постійне буркотіння революційного телеканала в телевізорі, опухлих від недосипання колег, випадкові зустрічі з друзями, котрих не бачив роками, нічні політичні плітки і масштабні розмови про долі людства, зосереджених у будь-який час дівчат-волонтерів, чай у пластикових стаканчиках о п’ятій ранку, слабке біляве світло світанку за вікном, біля якого хтось хропе, накривши обличчя капюшоном. Відчуваю тут, наскільки потрібна і наскільки небезпечна моя професія, розумію, що точна інформація — справжня зброя, що правда — це те, чого дійсно бояться тирани, і що саме тому ми переможемо.
«ТУТ УСІ — ВЕЛИКА І ДРУЖНА РОДИНА»
Про будні прес-центру ми поговорили з однією з його координаторів А., яка в силу зрозумілих обставин, побажала не називатися.
— Коли був організований прес-центр? — запитую.
— Явна потреба в ньому з’явилася майже одразу — аби налагодити інформаційне сполучення між громадським рухом і пресою.
— Як тут усе працює?
— Процес координують волонтери. Розпорядок прес-конференцій кожного дня пишуть на дошці: хто й коли виступатиме, які теми. Якщо виникають форс-мажорні обставини — наприклад, знайшлися побиті або зниклі безвісти або опозиціонери роблять термінову заяву — то можна підійти до координаторів і вони призначать час для виступу, можливо, посунуть іншу прес-конференцію.
— Отже, все тримається на волонтерах?
— Їх дві групи: одні роблять акредитацію, другі працюють в охороні. Ніхто грошей не отримує, все на добровільних засадах. Що ж до журналістської освіти, то хтось із волонтерів її має, але це не обов’язково. Вони самі організовуються, одні ночують тут, другі живуть неподалік. Без зайвої потреби за периметр не виходять — тримають руку на пульсі. Тому у прес-центрі можна побачити людей, що сплять під столами, на столах, біля батарей...
— Як відбувається відбір виступаючих? Наприклад, приходить людина з вулиці з якимось важливим повідомленням, і що далі?
— Вийти до мікрофона просто так не можна. Спочатку людина потрапляє в інфоцентр на першому поверсі, потім, якщо в неї дійсно важлива інформація, приймається рішення, котре проходить певну ієрархію, — щоб не було фальшивих новин. Це, знаєте, називається синдромом розвідника. Чую дзвін, не знаю, де він: хтось побачив, що натовп «тітушок» кудись суне, і одразу хоче сповістити про це світ. Таких людей дуже багато, всі вони біжать у прес-центр, але для того й існує акредитація, і їх з такими новинами не пускають.
— Коли з’явився перший іноземний журналіст?
— Майже одразу. Спочатку — з Росії, потім — із Польщі. Тепер у нас величезна географія. Навіть з Іраку є. Туреччина, Ізраїль, Канада, CNN, Бі-Бі-Сі...
— Як їм усім тут живеться?
— Усе залежить від динаміки повстання. Пік метушні — коли лідери опозиції приходять утрьох, аби зробити якусь заяву. Якщо встановлюється затишшя і все переходить у фестиваль — починається відтік преси, ті, хто лишаються, записують і знімають історії різних майданівців у наметах. Щойно ситуація загострюється — журналістів більшає за лічені години. Долітають на літаках, їдуть звідусіль. У найбільш напружені моменти в прес-центрі нікого немає. Коли, наприклад, відбувалися події на Грушевського — всі були там. Приходить екстрена інформація, журналісти спочатку акумулюються, а потім розбігаються працювати. Після кількох днів заворушень вони вже починають виглядати не найкращим чином, пахнуть відповідно... З другого боку, тут усі — велика і дружна родина, якщо щось треба, відразу допоможуть — і помитися, і поїсти, й організаційні моменти вирішити. Преса вже потоваришувала і з тими, хто тут у Будинку профспілок — із «сотнями», із самообороною, з організаторами і спілкуються не тільки на професійно-революційні теми.
— Якщо говорити про гострі ситуації — коли штурмували Майдан або існувала реальна загроза штурму, тобі було страшно?
— У таких ситуаціях дуже добре видно, хто є хто. У частини волонтерів або людей із сотень раптом починає різко боліти голова або підвищується температура, і вони йдуть додому. Пресу теж розстрілюють, їм теж непереливки, а вони ж сюди й приїхали за найкращими кадрами, за дією, вони всі виходять на передову, вдягають жилети і каски, думаючи, що це їх захистить, хоча це лише робить їх мішенями. Так що преса так само потрапляє на третій поверх до лікарів, так само вразлива на полі бою. Що ж до мене, то я займаюся певними практиками, я знаю, що є Творець, і зі мною нічого не станеться. Події 22 січня, якщо ми про них говоримо, на мою думку, з погляду стратегії були дуже схожі на такий собі пацанський блеф. Мене ніхто не евакуйовував, я сама розказувала, кому що робити, й емоційно знаходилась у стані спокою. Але тваринний холодок по спині пробігав — евакуйовують жінок, а я лишаюся. Так, буває страшно, але в таких ситуаціях так і має бути — це інстинкт самозбереження.
— Як ця справа вплинула на твоє життя?
— Я прагну за ці півтора місяця не втратити професійної форми. Незважаючи на те, що я тут і вночі, і вранці, намагаюся вдень попрацювати і поспати. Не полишаю світське життя. Коли все закінчиться — просто почну більше спати, менше нервувати, згадуватиму як пригоду. А так і в повсякденні адреналіну вистачає. Щоправда, не такого. Не кожного дня на тебе виїжджає бронетранспортер.
