Нинішня війна між Росію та Україною, яка почалася ще у березні 2014 року, а 24 лютого 2022 ввійшла у фазу тотального збройного конфлікту, вимагає від українського суспільства концентрації зусиль не лише на військовому, дипломатичному та економічному фронтах. Вона тому і тотальна, що охоплює всі без винятку сфери життя. І наша перемога потрібна на всіх фронтах.
Нині йдеться про ідейний, а конкретно про світоглядно-науковий фронт. Він вимагає найпильнішої уваги. Перемога на ньому надзвичайно важко дається, тому вона не менш потрібна, ніж військова чи дипломатична. І ще такий нюанс: нам допомагають озброєнням. Нам допомагають на міжнародній арені. Але на ідейному фронті наш найкращій союзник – ми самі.
Мова про кончу потребу подолати всі совково-рашистські стереотипи, які досі живі у свідомості не лише пересічних українців. Вони, на жаль, усе ще присутні в науковому, культурному та на загал у суспільному обігу. Більш того, в нинішніх воєнних умовах вони навіть, як це не дивно, відновлюються…
На першому плані виявилася проблема суспільної оцінки нинішньої війни. Весь український народ є одностайним у сприйнятті путінського вторгнення як злочинної агресії проти нашої незалежної держави. Агресії, офіційною метою якої стало нав’язування нам своєї волі, свого світосприйняття, своєї ідеології. До такого саме висновку дійшов (доходить) і весь цивілізований світ.
Але у нас стосовно цього виникла суттєва проблема. Як українське суспільство має назвати цю війну. Лунають голоси, що це – визвольна війна. Так, ідеться дійсно про повне й остаточне визволення двох українських областей і Республіки Крим, захоплених ще 2014 року. Проте суть проблеми в іншому. Ми – держава, народ – не визволяємося від чогось. Ми – вільна держава, і боремося за нашу землю, за наш народ. Тому і війну потрібно назвати Вітчизняною.
Деякі ура-патріоти заперечують, указуючи, що це – імперський термін, заяложений радянсько-російською пропагандою. І що у нас немає слова «Вітчизна», але є Батьківщина. Маю заперечити – слово таке в українській мові існує, але практично не використовується з причини його відповідності російському «Отечество». Але відповідність – не тотожність. Той факт, що інша сторона зробила з поняття «Отечество» фейковий жупел (георгіївська стрічка, «Бессмертный полк», «Деды воевали»), не забороняє використання нашого терміну «Вітчизна». Так само не підходить і просто «російсько-українська війна». Таких воєн, починаючи з ХІІ ст. було дуже багато. У такій множині розчиняється сенс нинішньої війни.
Повертаючися до світоглядних проблем, варто зазначити наше відставання у подоланні імперської російської спадщини насамперед в історіософських проблемах. Попри намагання нашої офіційної історіографії бачимо, що досі дивимося на наше минуле вже українськими очима, проте крізь російські окуляри. Їх нарешті потрібно позбутися. Тоді весь «радянський» період історії України предстане тим, чим він був насправді: тривалою російською окупацією, дещо тюнінгованою під «квазіукраїнську» державність. Зрозуміло, що це викликає внутрішній спротив найстаршого покоління істориків, на загал гуманітаріїв. Вони не можуть самі собі пробачити, що довгий час працювали під повним ідейним контролем окупанта, за його настановами і лекалами висвітлюючи історію України. Доводять, що за радянського часу всіляко намагалися відстоювати обмежені, проте україноцентричні ідеї. Хай буде так. Але нині потрібна докорінна ревізія всієї нашої ідейної парадигми. Час зробити її винятково україноцентричною, спрямованою на повну відмову від усіх залишків радянської/російської спадщини.
Україноцентричність, на мій погляд, полягає зовсім не в доведенні споконвічності української нації, її першості в усіх напрямках розвитку культури. Це дуже примітивно і зовсім не науково. Україноцентричність полягає в тому, що потрібно ревізувати всі без винятку напрями гуманітаристики. Їх слід спрямувати на висвітлення основного, засадничого: Україна завжди була європейською державою. Навіть у недержавні часи вона перебувала в лоні європейської цивілізації. Намагання російської окупаційної влади (імперської російської, російської комуністичної) відірвати нас від Європи не мали остаточного успіху, але суттєво вплинули на самосвідомість українців у ХІХ–ХХ ст. Саме тому проголошення незалежності 1991 р. не призвело до визначення головного курсу, стало «багатовекторним» пошуком світоглядних орієнтирів. І лише події початку ХХІ ст. нарешті поклали край цьому безглуздому хитанню між Сходом і Заходом. Не в останню чергу за допомогою агресивного тиску Путіна, який не визнає ані українського народу, ані української історії, відбулася остаточна консолідації нашого суспільства. Тож створено всі умови для подолання «малоросійської меншовартості», адаптації поглядів на Україну, український народ як на рівних у європейській (навіть не євразійській) родині. Великих зусиль для того, і на цьому варто окремо наголосити, приклала інтелектуальне видання «День» – своїми газетними публікаціями, своїми книгами. Першою з них стала «Сила м’якого знаку», останньою – «Детокс».
Водночас це означає і перегляд свого ставлення до «великого русского народа», «великой русской истории». Негайно слід розпочати академічне наукове дослідження російської історії з україноцентричної позиції. З такого дослідження абсолютно закономірне, я певен, випливе визначення російської цивілізації як бічної, навіть тупикової лінії світового цивілізаційного розвитку. Зрозумілим стане феномен 800-річного існування «азійської деспотії» на 1/6 земної кулі. Деспотизму, який лише тюнінгувався впродовж трьох останніх століть під суспільство європейського штибу, або комуністичну державу. А насправді був лише жахливим покручем Історії. Головними його рисами стали жорсткий централізм (культ царів, комуністичних вождів, Путіна), безправність і безгласність всієї маси населення, опертя на військові сили, агресивна загарбницька політика. В ідеологічному плані – «Третий Рим», «Православие, самодержавне, народность», російський комунізм (більшовизм), нарешті – нинішні «скрепы».
Потрібна маса літератури (популярної, науково-популярної, академічної; брошури, книги, монографії), адресованої закордонній аудиторії, виданої англійською, німецькою, французькою та ін. мовами. Потрібно докласти всіх зусиль, щоб остаточно донести до тієї аудиторії об’єктність України, її народу, зламати нарешті той ідеологічний конструкт, яким два століття Росія годувала Європу та Америку. Так само потрібні і праці про історію Росії, писані українськими авторами. Демонтаж «русского мира» за кордоном, розкриття його «величі», штучності, нежиттєздатності, фальшивості – завдання нагальне, невідкладне. Потрібно нарешті повноцінно показати, що Україна – не Росія-2, не антиРосія, а держава окрема, незалежна, самодостатня.
Вочевидь така робота вимагає надзвичайного напруження зусиль усієї гуманітарної спільноти. Без окремого державного фінансування, без повноцінної державної програми з фінансуванням за принципом «тут і зараз» не обійтися. Справедливим буде, якщо підтримка такої програми здійснюватиметься за рахунок російських репарацій.
Намагався дуже коротко висловити поточні думки. Сподіваюся, що вони знайдуть розуміння в державних, наукових інституціях, сприятимуть усвідомленню цих очевидних фактів.
Георгій Папакін, д.і.н., директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
