Хвилювання в Казахстані і подальше введення військ Організації Договору про колективну безпеку, схоже, не мали для путінських планів вторгнення в Україну таких самих фатальних наслідків, як переворот 27 березня 1941 року в Югославії. Тоді, нагадаю, Гітлер був змушений провести незаплановане повномасштабне вторгнення на Балкани, яке нехай і мало найфатальніші наслідки для британського впливу в регіоні й поставило під загрозу британську присутність у Східному Середземномор’ї, водночас спричинило відтермінування більш ніж на місяць початку реалізації плану «Барбаросса», що в результаті обернулося наприкінці року браком часу та цінних стратегічних ресурсів для захоплення Москви.
Швидке придушення протестів і наступні зачистки людей Назарбаєва у владі не вимагали відволікання хоч якихось значних ресурсів та сил і не сповільнили продовження (останніми днями навіть прискорення) перекидання живої сили й озброєнь до Білорусі й прикордонних з Україною областей Росії. А шість великих десантних кораблів Північного і Балтійського флотів, що залишили бази напередодні, стали наочним хронометром, що відміряє тижні і дні, які залишилися до можливого початку воєнної операції. Ставки з російської сторони зростають, і дедалі менше підстав сподіватись, що брязкання зброєю Кремлем є блефом. Зі свого боку, США і НАТО з усього російського ультиматуму готові обговорювати хіба що нерозміщення у Східній Європі новітніх ракетних озброєнь — куряча кісточка, очевидно не здатна втамувати путінський апетит.
На цьому тлі в західній пресі вже не лише відверто проросійські автори шукають сенс у путінських звинуваченнях і вимогах на адресу НАТО, що випливають із них. Хоча це Росія протягом десятиліть від самого розпаду СРСР у міру відродження свого військового й економічного потенціалу послідовно — розв’язуючи збройні конфлікти, окупуючи значні частини інших країн або підтримуючи на їх території життєздатні лише через російську підтримку квазідержавні новоутворення — реалізує план із відродження Російської імперії (Путін неодноразово піддавав різкій критиці ленінську модель СРСР, тому всі розмови з боку кремлівських «говорящих голов» про його відродження є, швидше, адресованим люмпенізованим масам пропагандистським прийомом), на Заході вистачає інтелектуалів, що задаються питанням: а чи немає в цьому і нашої провини.
Дуже показовою в цьому плані стала опублікована в понеділок в одному з найавторитетніших у світі видань «Foreign Affairs» колонка (https://www.foreignaffairs.com/articles/russia-fsu/2022-01-17/time-nato-... -its-door) визнаного експерта в галузі міжнародних відносин Майкла Кіммеджа, в якій він порушує питання про перегляд «політики відчинених дверей» у НАТО. За його словами, НАТО, «хоч і не є причиною регіональної нестабільності, проте, як за визначенням не нейтральне утворення і, в силу цього, як об’єкт російської ворожнечі», як ягня у байці Крилова («ты виноват лишь в том, что хочется мне кушать»), є ключовим фактором політичної нестабільності у Східній Європі (ну начебто якби не було НАТО, Путін перекваліфікувався б у вегетаріанці). «Якби всі європейські країни, окрім Росії, — пише експерт, — входили до НАТО, тоді Альянс зміг би успішно протистояти Москві». Але якщо це не так... І ось тут, замість цілком логічного з ним же викладеного посилу висновку про необхідність прийняти до НАТО ці країни, які щосили стукають у двері альянсу, Кіммедж пише про перевагу для НАТО стратегії глухої оборони вже існуючих кордонів.
На думку Кіммеджа, першопричиною нинішньої слабкості Альянсу є аж ніяк не чверть століття спочивання на лаврах переможця в холодній війні і, як наслідок, послідовне скорочення витрат на оборону його європейських членів, що перевищило межі розумного, а надмірне розширення. Якщо НАТО слабке й неефективне, більше того, самим своїм існуванням викликає у Росії агресію (яка проявляється, за його словами, насамперед через обрання Путіна, нібито одного на всю Росію здатного «сказати «ні» альянсу, створеному, щоб сказати «ні» Москві»), вибудовувати політику щодо Росії США повинні за допомогою інших інструментів. Як вважає експерт, це все ті самі санкції, ембарго на постачання новітніх технологій, ізоляція Росії від американських та європейських ринків... Думаю, ви й без моїх коментарів, на підставі самого свого набутого за останні 8 років досвіду, можете оцінити спроможність цих заходів стримувати Путіна.
Ну і, вважає Кіммедж, для демонстрації Росії відсутньої у НАТО сили, США повинні створити новий регіональний військово-політичний союз, до якого б увійшли союзники Штатів у Східній Європі. Зважаючи на очевидну неспроможність, залишимо осторонь фінансову та військово-технічну складову цієї ідеї. Враховуючи, що створення такого союзу передбачає входження до його складу як мінімум країн Балтії та Польщі, які вже є членами НАТО і які, у разі нападу на це новоутворення Росії, НАТО зобов’язане захищати, картковий будиночок, що його зводить Кіммедж, навіть на екрані мого монітора, що бачив чимало шедеврів кінофантастики, виглядає ні на чому не заснованими фантазіями. Незважаючи на колишні заслуги автора й авторитет видання, яке надало йому майданчик, що покликані в кращому разі лише прикрити очевидну відсутність дипломатичних рішень рівняння наростаючої загрози війни.
Утім, якби навіть цей план був життєздатним, для його реалізації потрібні не дні чи тижні, а роки. Тоді як Путін у своєму ультиматумі вже сьогодні ставить під сумнів суверенітет не самої лише України, а й країн Східної та Південної Європи, які два десятиліття є членами НАТО, коли ворог уже ламає стіну, чи є сенс через обережність зачиняти двері для друзів? ... Як і не доводиться розраховувати, що вже розгорнуті на кордоні України російські війська через саму лише розхвалену кремлівською пропагандою «ввічливість» погодяться почекати трохи, до реалізації цього «плану», або поки Майкл Кіммедж та Co не напишуть ще один, такий досконалий за формою і настільки безпорадний за змістом текст.
