Цієї середи на зустрічі з робочою групою з підготовки змін до російської Конституції Володимир Путін серед інших дурощів запропонував закріпити в Конституції Росії «історичну правду» про «перемогу Росії в Другій світовій війні». Ну, а де ще, як не в Основному Законі Росії повинно бути записано, хто брав Берлін, як закінчилися Льодове побоїще, Куликовська та Бородінська битви, що це саме росіяни винайшли радіо, паровоз і літак, і, найголовніше, що немає ніякої України. Як сформулював цієї ж середи в опублікованому інтерв’ю вже відставний радник Путіна Владислав Сурков, «розлад умів під назвою «українство» є, а ніякої України немає». — Хоч зараз до Конституції Росії!
Саме тоді в Києві на Age Of Crimea Forum 2020 Президент України Володимир Зеленський щосили тужився сформулювати українську національну ідею. Вийшло у нього дослівно так: «Тиждень складається з семи днів, планета Земля — кругла, а Крим — це Україна. Наше суспільство може сперечатися про багато питань, але це не викликає жодних суперечок або сумнівів, тут українці на 100% єдині. Отже, повернення Криму — це беззаперечна частина нашої національної ідеї». Чи виходить з цього, що на думку Президента «частиною нашої національної ідеї» є також форма Землі (а значить, першим українцем був Ератосфен) разом із тривалістю календарного тижня, раз це теж не викликає суперечок у 100% українців, тут для мене відкрите питання.
Не має значення, що наш Президент пожертвував колись ради КВК лекціями з логіки та політології, і плутає державну ідеологію (частиною якої є національна ідея) і національну свідомість (сукупність ментальних установок, і ось тут місце для колективних уявлень про політичні межі, що дозволяють групі людей усвідомити свою спільність як нації). Головне, навіть ставши Президентом, Володимир Зеленський, як і більшість його виборців, так і не сформулював для себе, що робить його українцем. — Урешті-решт, Україна й українці були до, і поза сумнівом, існуватимуть і після того, як втратить політичну актуальність відповідь на запитання: «Чий Крим?»
За враженнями від зустрічі в Парижі той же Сурков у інтерв’ю помітив у Зеленського «легкість незвичайну в думках» — як зауважив багато хто, парафраза з гоголівського «Ревізора», в сенсі, неглибока, легковажна, неврівноважена людина. Але в тому ж інтерв’ю Суркова є ще один, більш просторовий фрагмент, що так само безпосередньо має стосунок до нашого Президента. Там, де він пояснює, що має на увазі, кажучи «України немає. Є українство». «Українство, — каже Сурков, — це такий «специфічний розлад умів. Сумбур замість держави. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає». І, на жаль, доводиться визнати, в головах нашої нинішньої влади саме «сумбур». — А чого ж ще чекати від людей, що все своє свідоме життя послідовно висміювали все українське і, за іронією долі, несподівано для себе очолили Україну.
В інтерв’ю Суркова «Актуальним коментарям» є один невеликий фрагмент, про «контекст, що змінився», як причина його відставки з посади помічника президента Росії з питань, пов’язаних із Україною, який багато хто у нас екстраполював на перспективи відносин Росії й України. Сам Сурков трохи вище каже про те, що не бачить, як Донбас може повернутися до складу України. А коли він пішов у відставку, «контекст, що змінився», вирішили у нас, — це відмова в Кремлі від проєктів створення квазіреспублік або інтеграції Донбасу до складу Росії на користь повернення його, разом із усім оберемком проблем — соціальних, економічних, екологічних, політичних — Україні. Замість розколу України, нібито шляхом інфікування її Донбасом, поглинання України цілком.
Так, у деякому розумінні в Україні після виборів минулого року «контекст» і справді змінився. І «сумбур» в української влади (пам’ятаєте, сурковські «три Б»: «борщ, Бандера, бандура»), беручи до уваги вислови того ж нового директора Інституту національної пам’яті, тепер без Бандери «в голові». А ось у російських еліт — і в чинного президента Росії, і у його експомічника з питань України, що нині на відпочинку, судячи з того, як у цій частині збіглися нещодавнє інтерв’ю Путіна ТАСС і «смс-інтерв’ю» Суркова «Актуальним коментарям», печерні уявлення про Україну й українців усе ще в силі. Так само як у силі загальне переконання, що цих українців, які існують нібито «лише в головах», потрібно «до братської любові примушувати». Різниця хіба що у величині застосування сили та ще в тому, що віднині росіяни будуть у взаєминах з Україною цю силу і пряник обіцянок Зеленському миру чергувати. У надії зіграти на «розладі умів», «сумбурі в головах», а в перекладі, дезорієнтувати українську владу, що і без того насилу стоїть на ногах. Щоби в зручний момент підставити їй братську ногу.
