Сакральна дата для путінської Росії викликала полеміку й у нашому суспільстві. Багато журналістів висловили думку - перенести 9 травня на 8-е за європейським календарем та годиною капітуляції Третього рейху. Однак це не зовсім те, що сьогодні потрібно кожному з нас. Проблема набагато глибша і стосується історичної пам'яті українців усього ХХ століття.Я закінчив школу в Подільську Одеської області, колишній Бірзулі. У цьому невеликому пристанційному містечку в період з 1903 по 1914 р. було сформовано три полки з місцевого населення. Майже всі бірзульчани, яких призвали, загинули у російсько-японській та Першій світовій. Але в місті немає жодної пам'ятки цим жертвам. Натомість стоять пофарбовані бронзовою фарбою – безіменні солдати Великої Вітчизняної. Хто вони, де народилися і які стосунки мають до місць встановлення пам'ятників – ніхто не знає. Що не заважало мешканцям Котовська та Подільська десятиліттями святкувати 9 травня. А сьогодні пропозиція така – святкувати, але 8 травня. Немає проблем, святкуватимуть днем раніше, а то й двічі. Народ вихідні любить.
Але святкувати нічого. 9 або 8 травня можуть бути тільки буденними днями, в яких скорбота має бути меншою за гнів. Без обурення безпам'ятством, без прокляття катам, не вийде передавати з покоління в покоління попередження про Голокост і легкість перетворення народів на посібників убивць.
Війни прокочувалися Україною із заходу на схід, потім зі сходу на захід. По суті, кожне місто країни зазнавало руйнувань двічі. І населення страждало від насильства теж двічі: під час захоплення та звільнення. Про це немає матеріальної пам'яті. У всій Одеській області тільки в маленькому Ананьєві, що стоїть далеко від магістралей, я побачив нещодавно встановлений хрест загиблим воїнам УПА. Більше ніде немає, хоч і солдати УПА, і гайдамаки часів Скоропадського поклали в цих краях свої вільні голови. Поруч із міською межею Одеси розташований хутір, який довго носив ім'я садиста Мізікевича, який особисто розстріляв десятки німців-колоністів. Ганебне прізвище прибрали, але пам'ять про німців, які боролися з більшовизмом, зберіглася лише глибоко в архівах. Таких прикладів – сотні. І немає жодної згадки про людей, які пережили фашистську окупацію, але були закатовані в радянських таборах. Вони досі залишаються інкогніто, хоча їхня кількість величезна.
Чому я говорю про минуле, яке, здавалося б, не має зв'язку з нинішнім вибором між 9 і 8 числами травня. А тому, що прямо зараз, у ці самі хвилини, коли ми пишемо чи читаємо міркування про далекі війни, гинуть тисячі українців. І причина цієї загибелі не змінилася за сторіччя. Середовище сприяло втраті пам'яті. Ми продовжували ділити мертвих на своїх і чужих, відкинувши їхній генетичний зв'язок з кожним з нас. Ми замінили всі війни на одну, забувши, за що і скільки часу боролися наші предки.
Народи Європи не змогли перемогти, цитую за Вікіпедією, «ідеологію та суспільно-політичний рух у рамках авторитарного мілітаристського ультранаціоналізму та відповідної йому диктаторської форми правління з жорсткою регламентацією суспільства та економіки». Російський фашизм прийшов на зміну німецькому. «Побєдобєсіє» пробудило загарбницький інстинкт. Відбулася реплікація людиноненависницького режиму. Свято «зі сльозами на очах» зажадало крові на руках. Тож чи варто завмирати у обелісків у лицемірній скорботі за давно вбитими, якщо до нас волають мертві сучасники, тепло чиїх рук ще пам'ятають наші долоні?
Що було на тій війні, ми вже знаємо за цією. За поведінкою окупантів, за альтернативою перемогти чи померти, за викраденням жінок і дітей до четвертого рейху, за «невідомими солдатами», кинутими в посадках, за польовими крематоріями, що замінили печі, за розкопками місць масових вбивств цивільного населення…
Ні. Я не відзначатиму ні 9, ні 8 травня. Чекатиму свого дня перемоги над фашизмом. І сподіватимусь, що моїм співгромадянам вистачить розуму і волі зробити цю перемогу загальноєвропейським надбанням, щоб пам'ятники загиблим українцям стояли у столицях наших союзників. Щоб аморфний слоган «це не має повторитися» придбав структуру захисту від ворожих намірів. Щоб наших дітей та онуків не знімали з уроків для почесної варти, а вони самі приносили до постаментів квіти та листівки. Щоб усі ми нарешті позбулися сміття радянської історії, з її вигаданими героями, святами та атрибутами. Упевнений, це станеться, як і впевнений, що жодного «невідомого солдата» у нас ніколи не буде.
Олександр ПРИЛИПКО
