Іноді дуже хочеться побавитися з певним висловом, що зачепився, ніби жонглюючи, підтягуючи, додаючи своїх знайомих або інших персонажів, або власне себе під вдале порівняння, шукаючи комічне й сумне водночас. Таке невмотивоване бажання виникло миттєво, що почула від одного садівника, власне, аматора, художника, який пестить свій сад і розмальовує барвами та травами свої 10 соток, та так вишукано, що навіть дивуєшся, як за 50 кілометрів від Києва, і працюючи до того ж у Києві, так вдається йому натхненно підтримувати все в тонусі. Він ніби куштує все на смак, свій особливий, вимогливий до тонкощів кольору, особливостей цвітіння, ніби в першій, другій і навіть третій молодості куща або клумби. І він, і його зелений бенкет, так би мовити, на одній хвилі постійно, ніби все приміряючи тільки на себе, і ні на кого ще, щоправда, може, я давно і не спілкувалася з біологами-ботаніками, що філософствують, але не чула, щоб узвичаїлося таке порівняння, визначення, не знаю, ось такого чудового куща або високої трави, як я винесла в заголовок, — «ніжна зелень із неспокійною фактурою». І тут мені здалося, що такий багатонадійний вислів шкода застосовувати тільки до садово-квіткової громади — це ж, швидше, про нас усіх. Щоправда, не всі — «ніжна зелень», але хіба що в обмінниках вона, навіть набираючи зайву антивагу, тяжіння не втрачає. А так ми неначе тріпочимо всі під натиском вітру. І тут — неспокійна фактура.
Ось, скажімо, мій недавній приклад, назву його «у фас і у профіль». А привід усього лише в спілкуванні з «Дією». Можливо, те, що я розповім, і мене характеризуватиме, за визначенням якогось психолога, дуже некомпліментарно, адже щоб зареєструватися та підтвердити свій прищепний сертифікат, я години зо дві виснажливо гралася з мобілкою в «гаряче — холодне». Якщо профіль підходить, поворот не такий, і навпаки. Чим не стривожена фактура, не неспокійна канва для нового дня, вже ніби надкушеного? Може, тільки в мене так, напевно, я не маю ефекту непохитної голови при потрібному освітленні. Але якось хотілося б простіше вписуватися. Гаразд, покваплюся вмістити перше своє враження від «Дії», як вузлик на пам’ять, в ту ж пам’ять. А завтра спробую знову. Вона, думаю (маю на увазі «Дію»), до лісу не втече.
Марно себе вмовляла, підживлюючи роздратування від змарнованих двох годин, що найголовніший естимейт (очікувана виручка), казала собі, — це саме життя, і нічого псувати його такими дурницями, не допомагало. Боюся, що від втраченого часу в цій невдалій боротьбі за своє місце у своїй же мобілці ще пів дня мене розбурхуватиме. Але на цій хвилі почала збирати враження, власне, шукаючи свій бонус із того, що ближче, як кажуть, до тіла.
Усі, хто живе на київській вулиці Десятинній, а вона веде прямо до Андріївського узвозу, Андріївської церкви, в історичний, можливо, найніжніший, найбільш оспіваний центр столиці, веде дивовижною алеєю — тут повсякчас багато туристів. Так от, усі, хто живе тут, усміхаються, коли їхню вулицю майже всі згадують з придихом: мовляв, ну Десятинна — це ж респект, аристократизм, майже як Конча-Заспа для тугих гаманців і ще щось подібне. Пройдіться не дивлячись під ноги, раджу, непарним боком цієї вулиці-облудниці. Напевно, спіткнетеся разів зо три, а то й частіше: вибоїни, лисини, ями, зиґзаґи — всього вистачає. Навіть вершники без голови, так я називаю всі ці самокати, колеса, дошки, що летять щодуху, обирають для свого швидкісного задоволення парний бік цієї вулиці. Там ніби рівніше, але тільки порівняно з цим непарним зиґзаґом. Я чудово розумію, що путівці в глибинці ще відвертіше знущаються зі своїх мешканців. Власне, знаю не з чуток, сама їжджу часто за Канів, чудово знаю рівень доріг і рівень випробувань. Але ж у центрі, туристичній, як кажуть, золотій милі, невже не можна вимостити тротуар так, як належить — зрештою з поваги до серця історичного Києва. Щоправда, для цього, вважаю, потрібно ходити пішки — щоб відчути проблему. А впарювати понти у вигляді ефектної нісенітниці набагато дзвінкіше, я так думаю.
Якось, стежачи за сюжетною канвою однієї хвацької комедії в Молодому театрі, «Потрібні брехуни», дивувалася, що герої брешуть із таким натхненням, утім, за умовами контракту, зрозуміло, за гроші, але так гаряче, з таким завзяттям, упиваючись власною винахідливістю, що ловила себе на думці, що, власне, всім нам частенько кажуть неправду, але навіщось і ми реагуємо на іноді перебільшені компліменти. Ось на це й розраховано. І замовникові театрального дійства, власне, хороводу з брехні в п’єсі, як би він цього не приховував, це бажання просочувалося: необхідно бути коханим (нехай за сюжетом начебто), щоб про нього піклувалися (начебто), щоб хтось звертався до нього ніжно (начебто). Може, і справді заграватися так солодко, як відбувалося з персонажами п’єси, хоч і прокидалося в них поступово щось таке людське, теперішній час, щось тихе, важливе. Але це в п’єсі. А брехачі будуть завжди. Нам до снаги — зменшити їх чисельність, і тільки особистим прикладом, казав у цій же п’єсі якийсь персонаж. А інший додавав: брехня вже давно замінила повітря, і страждати від цього так само безглуздо, як засмучуватися з приводу зникнення пітекантропів.
Повитаєш у вищих пластах розумних думок, як у п’єсі, та побут і турботи обов’язково повернуть на землю, причому дуже хутко. Забігла днями до приватної пекарні, де мій улюблений корисний хлібчик випікають: такий маленький-маленький буханець, а цього разу дивлюся — він ніби підріс на п’ять копійок, але (чомусь мені спало на думку) так запобігливо виляв хвостиком, ніби ласкаве цуценя, намагаючись прикрити свою нову ціну. Я придивилася: так і є. «А що ви думаєте? — сказала мені продавчиня. — Був формовий, а зараз на вагу продаємо. І нічого обурюватися, і нічого дратуватися, бо ми тепер інакше рахуємо». Але хто вклав їм у голову такий приголомшливий вислів: інакше рахуємо. Як би нам таке повнокровне вміння і собі привласнити — рахувати інакше. Але чомусь усі рахують так, що все опиняється в чужих кишенях. Адже відомо, що гроші — це шосте відчуття, без якого перші п’ять не працюють.
То де ж мій естимейт?
Так і не зрозуміла.
Але нічого, завтра знову телефонуватиму до «Дії». І скажу я їм: рахувати потрібно вміти, а то все «не зараховано», «не зараховано».
Зарахуйте.
