Недавно до мене через «Фейсбук» звернулася колега-журналістка. Попросила дати коментар стосовно ступеню впливу документального кіно на суспільство. Як часто буває, рутинна розмова спонукала до роздумів у ширшому контексті.
Справді, донедавна в суспільній свідомості документальне кіно займало положення, близьке до маргінального. Побачити більш-менш якісний неігровий фільм можна було або на кінофестивалі, або в Інтернеті, а кількість глядачів лише трохи перевищувала коло знайомих режисера.
Зміни обумовив хід історії, котра набула в Україні шаленого прискорення й карколомної непередбачуваності. По суті, саме документалісти виступили літописцями Зимової революції. Передусім це, звісно, учасники уславленої групи «Вавілон 13»; однак сотні менш відомих професіоналів та аматорів, інколи ризикуючи життям, також фільмували те, що відбувається на вулицях охоплених повстаннями міст. Справа не обмежилася революцією — адже почалася війна на сході. Камера стала зброєю не менш потужною, ніж автомати чи гранатомети.
Мистецька вершина нової екранної хвилі — поява документального епосу Сергія Лозниці «Майдан». Це не просто один із найкращих вітчизняних фільмів останніх років, а й чи не перша українська неігрова стрічка, що успішно пройшла в прокаті.
Процес триває. Цього тижня відбудеться прем’єра ще одного вітчизняного документального повного метру. «Сильніше, ніж зброя» (автори — згаданий «Вавілон 13») показує українські реалії — від стихійної спроби захоплення Адміністрації Президента на Банковій 1 грудня до боїв у руїнах Донецького аеропорту. Таким чином, це вже другий український документальний фільм, що з’явиться в прокаті протягом лише кількох місяців — річ практично неймовірна ще наприкінці минулого року.
Мало того: можна констатувати зростання впливу документалістики на ігрове кіно. Так, соціальна драма «Одного разу в Україні» (режисер — Ігор Парфенов), що незабаром виходить у прокат, теж присвячена Майдану, однак знімалася просто під час революції, безпосередньо на місцях реальних сутичок.
Що ж до суспільного впливу, то тут відбулося цікаве зрушення: зросла кількість не тільки глядачів, а й режисерів. При нинішньому розвитку технологій, здешевленні знімальної техніки, появі програм для редагування відео практично кожний може спробувати себе як кінематографіст. Чи матиме це масове захоплення переконливі мистецькі наслідки — буде видно лише з часом, але розвитку нашого кіно, безумовно, сприятиме.
Поки зарано стверджувати, що для української документалістики настала золота доба. Але те, що аудиторія неігрової кінематографії як у Мережі, так і офлайн значно виросла, що документалісти відвоювали набагато більші права на телебаченні та в кінотеатрах — беззаперечний і відрадний факт.
Ця тема варта розвитку в більш об’ємному тексті, котрий незабаром з’явиться на шпальтах нашої газети.
