Шоста тридцять ранку, на проїжджій частині Десятинної, біля Володимирської гірки, стрибали нервові білки, які зазвичай, природно, живуть у парку, та от — втекли, не виносячи голодної тиші й відчаю, довго розшифровувати немає потреби — зникли люди, запаси до весни закінчилися, а жити якось треба. Відзначила щось спільне з звірятками, у мене теж запаси перманентно розчиняються, а реакція, на щастя, ні. Тому миттєво відповіла — викинула з вікна на зовсім безлюдну в такий час (в довірусну епоху ця вулиця була галасливою й нестримно завантаженою), горішки торішнього свого дачного врожаю.
Ті одразу спружинили, миттєво схопили лапками, понюхали й швиденько, ні, не в дупло або затишний куточок, до яких треба було б перебігти площу перед МЗС, боронь Боже, з розбігу б наскочили на якогось дипломата, а так пірнули під давно припарковану машину, до того ж подалі від галок, які теж поласувати не відмовилися б.
Пам’ятаю, у школах був такий предмет «охорона життя», здається, він і зараз в ходу, але розтягнути ті знання на сьогоднішню вірусну об’єктивку не вийде. Закороткий обсяг. Сьогодні вчимося заново всьому: не надто плануємо плани на літо, навіть на дачі, дозуємо фантазію щодо чарівності й спокус Європи, практикуємо доступні, не позбавлені пікантності рецепти, навіть паску цього разу виставимо не одразу, спочатку, як варіант, обробимо спиртовим вогненним квачем. Як моя мама «підпалювала» банки перед тим, як поставити їх при застуді. Скористаємося знаннями, хотіла сказати в мирних цілях і з того, що під рукою, але не дай Бог зустрітися зараз із застудою — не зрозумієш з чого й почати: чи то телефонувати, чи то чекати, чи то дихати за особливою методикою, щоб саме минуло, а можна й не метушитися, а піти на кухню й що-небудь приготувати, що завжди до речі. Перед тим перевірити нюх, як навчила мене подруга, мовляв, його втрата (а десь виловила цю інформацію) — поганий сигнал. Моє питання: «А ти перевірила?», — питання уточнюю. Її відповідь: «Звичайно», — вельми бадьоро зізналася вона. І я дізналася як: вона з чоловіком поступово випила пляшку джину, а думка, нестримно шукаючи підказку, зорієнтувалася й стало зрозуміло — ось вона перевірка: понюхала порожню пляшку й переконалася, що всі рецептори в нормі. Очевидно, що скрупульозна практичність зараз і є нашою тією самою охороною життя.
І все ж ні-ні в цьому життєвому міжсезонні, в цей особливо єзуїтський підступний сезон, вітряні думки все одно тісняться в душі. Може, це і є «вітер в голові». Постійно хочеться згадувати довірусну вольницю, грати в щось мирне, потрібне, взагалі, балувати себе навіть без грошенят «гарячого копчення». Жартувати, зрозуміло, нібито недоречно, а й не забороняється, та й не помилюся, стверджуючи — цими вихідними, та й не знаю якими віддаленими, ніхто не збирається до Парижа, але скористатися рецептом, переписаним у тамтешньому музеї цибулевого супу, можна й у карантинну бідність.
Я одразу не побіжу на кухню, бо ще є борщ, який удома завжди доїдають до останньої ложки, а ось на тижні цей чіполліновий екзот освою, хоч цей суп був задуманий свого часу для простаків і не вважався делікатесом. А рецепт ось: бери — не хочу.
Рецепт: три грановані склянки дрібно нарізаної цибулі, 3 столові ложки вершкового масла, 3 столові ложки борошна, 6 склянок м’ясного бульйону (собі раджу замінити на овочевий, але не знаю, чи стримаюся), 1 лавровий листок, кілька горошин перцю — так, щоб вони вмістилися на чверті чайної ложки, 6 скибочок білого хліба, півтори склянки тертого сиру (сиру у мене буде менше, інакше доведеться бігти до магазина, а це небажано). Ріпчасту цибулю треба помістити в розігрітий сотейник або в гусятницю, обсмажити до золотистого кольору, потім додати борошно, а потім уже бульйон, по черзі кинути туди лавровий лист, перець, поставити на слабкий вогонь і варити 30 хвилин. Підсушити хліб, розлити суп по шести чашкам, покласти на кожну по скибочці хліба, посипати тертим сиром, накрити супові чашки й поставити на кілька хвилин у духовку. Точно знаю, буде смачно, навіть в надекономному варіанті й без сиру. Ось і вийде маленька подорож. Цибулевий суп і весь Париж — причому в антивампірному форматі: ні тобі безвізу з додатковими обмеженнями, ні тепловізора на кордоні, ні нервування, а раптом температура, тоді зупинять, а тут ось така Європа по пам’яті, цибулевий суп оживив спогади.
Світова біда, це відчувають усі, планомірно почала забирати у найкращому випадку звичний спосіб спілкування, в такому ностальгійному пориві почала переглядати всілякі замальовки минулих років. Так погуляла по репортажах починаючи з 1990-х до сьогоднішнього дня. Одна картинка від зустрічі на Володимирській гірці чомусь першою потрапила мені на очі й захотілося її згадати: дві сорокарічні жінки зустрілися на алеї. Колись вони були однокласницями, років десь 20 не бачилися. Впізнали одна одну одразу. Обидві з малюками, одна відносно молода мама, а інша — молода бабуся. Вони підстрибували й верещали, викрикували якісь прізвиська, так власне буває при зустрічі з дитинством. Їхні чотирирічні малюки теж часу дарма не гаяли. Дівчинка сказала: «Мами такі веселі». А хлопчик відповів: «Бабусі так голосно кричать». Двадцятирічні молоді мами, що прогулювалися з колясками поруч, поблажливо усміхалися, дивувалися, мовляв, сміються, як молоді, треба ж.
Приємно згадувати «довоєнне» життя. Сьогодні ж я, фантазуючи модерну маску, під колір улюбленого літнього сарафанчика, думаю, що в цьому сезоні це головний тренд, власне це підтверджує ВООЗ, кажучи, що носити їх треба довго. Ось і подумала, пошию з бавовни сама, щоб, як то кажуть, добре сиділо та до лиця було.
Якщо без неї ні-ні...
