Такої підступної відкритості від традиційної торговельної зали великого маркету і не чекала. Спочатку навіть не звернула уваги, що над прилавками з різними продуктами прикріплено, мабуть, для пожвавлення інтер’єру, дзеркала. Вони були особливо непомітні і, схоже, згори байдуже бездушно спостерігали за людськими обличчями, які зосереджено придивляються до цінників. Зараз, по собі помітила, цей процес став ретельнішим, а тому — довшим і дратівливішим. Ціни дивно псують колір обличчя, настрій і хижо господарюють на твоїй особистій території потрібного тонусу, на твоїй території наміченого творення. Звичайно, для простої закупівлі продуктів звучить дуже вже ж пафосно, але кожен на своєму рівні підтримує життя щохвилини, хіба ж не так. День за днем. Так от — вже хвилин 10, вибираючи потрібний мені товар, раптом піднявши очі, зіткнулася поглядом із зовсім чужим обличчям: брови насіли на ніс, колючі очі втратили звичний колір, а губи, де губи? Вони взагалі зникли. Хто це, невже я? Який жах! Ось такий портрет-антипод якби помістили перед текстом, і читати б ніхто матеріал не став. Ще чого — тут і своїх проблем по горло, подумали б. І правильно! Мене теж налякавши, люстро зупинило — з таким виразом обличчя далеко не поїдеш, і делікатеси не допоможуть. Все — такий глевкий і тьмяний початок дня не беремо. Стійкість — ось що сьогодні найважливіше! Професійні психологи на цьому гроші кують, а в нас саморобні поради, перевірені, проте, за ходом п’єси.
Коли життя останніх місяців стало розгойдуватися як на гойдалках, викликаю за першим покликом, як із казкової скриньки одну й ту ж, начебто, простеньку картинку дійсного щастя. Одного дня гуляючи напровесні ще сонним берегом річки, побачила, як дворняжка, зрештою, перекусивши завдяки нашій компанії, так радісно почала пустувати, що провалилася під лід. На щастя, біля берега. Ми заметушилися, намагаючись допомогти, але вона миттєво винирнула, дзвінко обтрусилась і так почала радіти і стрибати, нібито про це купання лишень і мріяла. Ось у кого варто повчитися. Домашні міські улюбленці скоро почнуть гуляти в теплих комбінезонах, а за цю ніхто не тривожиться, їй і шматочком чогось там, буває, тижнями не вдається поласувати, її осінь-зима бувають дуже довгими. І раптом випав її сонячний час, і навіть не помітивши холодної води, захлинаючись від радості, забувши про поневіряння, вона по-своєму цілувала новий день.
Багато знайомих постійно позичають якісь книжки про позитивну психологію, від різних заколисуючих курсів вони чекають звільнення від мінусівки, а вона тут як тут: вдень насилу приховують настрій, а вночі часто приходить тривожність, підсилюючи часом неусвідомлене бажання самозруйнуватися. Навіть, якщо людина його усвідомлює і явно відчуває цей холодний дотик, виникле щільне звикання до своєї гіркоти і постійної потреби жаліти себе — сильніше. Зіскочити, тим часом, можна, якщо намацати особисту мотивацію. Хай не професійно з погляду фахівців, але впевнена — доступною мотивацією може стати не лише продуманий родинний обід, але й прагнення, думати про своїх близьких у контексті своєї не нудності, нав’язливості, зайвого тиску на близьких. Краще так — обтрусилася — і знову здрастуй, ранку! Неприбутковий обмін різними порадами можна продовжити, але щоденне вивчення новин підказує — варто боятися професійного маскування. Щойно ти повністю повірив, значить, поділися грошима. Сьогодні — це найсолодші ласощі! Ось у депутатів відібрали десерт (частина заробітної платні), а вони всі рвуться і рвуться. Знають — основна страва соковитіша, а з роками любов до себе лише міцнішає. Та й десерту якогось там шкода, це помітно.
На ринку, купуючи те та се, завжди що-небудь корисне та почерпну. Адже тут — живе спілкування, а в маркеті самотнє плавання повз полиці, та й люди по-різному поводяться на базарі і в крамниці. Вибираючи чудовий фермерський знежирений сир, і щоб не бути особливо правильною, а значить, нудною, до нього відмінні найсвіжіші вершки, розговорилася з, як потім з’ясувалося, професійною куховаркою Любов’ю:
— Я вигодувала чотирьох генералів і членів їхніх родин, — раптом почула від неї. Так і сказала — вигодувала. За 30 років роботи у військовій окрузі Львова, де служив її чоловік. Тепер його перевели до Києва і родина переїхала до столиці. З розмови з молодцюватою куховаркою стало зрозуміло, що грошей зайвих у родині немає, але така хазяєчка і з трави, здається, суп зварґанить і з ячної крупи (здається, найдешевшої зараз) таку кашу затіє, що й гостей не соромно запросити. З якою любов’ю вона говорила про повітряні сирники і рецепти цієї пухнастості, про таємниці тесту для пельменів, про фаршировані вишукування, що я гостро захотіла негайно хоч простої ячної каші, яку, здається, з часів піонерського табірного дитинства не їла. Тут же купила за п’ять гривень цілу упаковку, а коли вдома, підкоряючись пустотливому нав’язливому бажанню зварила бажану кашу, настрій від відчуття стійкості хай і з такого невагомого і невитратного джерела, швидко просигналив — те, що треба.
Помітила, що зараз усе потрібно робити швидко, у тому числі фіксувати своє задоволення навіть на бігу: побачила озеро, у тому числі з качками вже в передзимовому чеканні, хоч і сонце грало щосили; різьблені віконниці в старих садибах, золото падаючого листя — замри і смакуй. Спритна спорідненість з грошима, та володіння жвавим гаманцем не гарантують здатність радіти дрібницям, наближаючи відчуття дивовижного щастя з присмаком сумного оптимізму. Про все це думала, розділяючи на прутики старі дачні бамбукові протисонячні шторки. Звичайно, у нормальних будинках якась акуратистка їх би вже викинула, але звільнені від утомлених ниток і обтяжливої роботи по боротьбі з сонцем з такими життєвими травмами, прутики витончені, однакової довжини, вийшли такими шикарними до того ж від народження натуральними, що негайно опинилися в керамічній вазі теж коричневого кольору. І все — обійшлася без усяких вкладень. Наскільки все ж таки приємно довіряти всяким милим штучкам, які тебе оточують. Їх довго не захочеться проріджувати, а, може й ніколи.
Щоправда, у мене є й запасний варіант — манекен у передпокої. Якщо щось передумаю — повішу все на нього, манекену не звикати тягнути мої помилки — розчарування. Розумію, що за ринкового часу повинні заробляти й помилки, вішаю на нього свої прорахунки, всілякі обманки. Буває друзі запитають — що це за чудові кеди на шиї в манекенші, і, дізнавшись, що ті хоч і дизайнерські, але печуть — безбожно хвалять. Адже нічого не пропало — шарм пішов до домашньої скарбнички.
Останнім часом манекен якось непомітно змусив мене прикрашати і його приємними нюансами, смішними знаками уваги. І помітно повеселішав. Йому теж солодко любити те, що любиться.
