Джерела вагань і страхів української молоді перед потребою ризикувати своїм усталеним життям і робити рішучі кроки варто шукати в політкоректній системі освіти й недооцінюванні важливості національного виховання.
Коли тільки розпочинався Євромайдан, молодим українцям робити свій вибір було нескладно. Для покоління, яке народилося чи навчалося в незалежній Україні, відмінність між ставленням до людини, демократії, журналістики, освіти, культури, історії в Росії (і ще досить зримому на наших теренах Радянському Союзі) і в Європі – очевидна. Про який вибір могла бути мова і після 30 листопада, коли ти сам міг бути серед тих студентів? Не вимагало складних рішень і перебування на Євромайдані в усі наступні дні, бо поруч твої друзі, ті, кого ти поважаєш у цій країні, бо тут комфортніше і спокійніше, ніж удома перед телевізором чи монітором, бо хай навіть якщо тобі далеко не всі подобаються, кого ти чуєш зі сцени, але все це тобі ближче і рідніше, ніж, приміром, розмови молодих мам із візочками на київській Борщагівці, які скаржаться своїм подругам, що так «загадили Хрещатик, що тепер і з малим немає, де пройтися».
Найскладніший вибір чекав на нас 19 січня, бо тут уже мова йшла не про Європу/Митний союз, владу/опозицію, закон/беззаконня чи своїх/чужих. Вибір значною мірою міг стосуватися життя і смерті. Й ось тоді прийшов цей момент вагання: чи принесе хоч якусь користь цій державі моя присутність на Майдані? Навіщо взагалі там бути, якщо опозиція ніяк не поділить посади? Який результат усієї моєї попередньої участі, якщо нині ми вже боремося не за наші цілі, а за подолання наслідків — звільнення всіх політв’язнів і відміну антиконституційних законів? Чи готова/готовий я віддати своє життя за оновлення моєї країни? За цими сумнівами, якщо подивитися вглиб, можна побачити дуже сумний результат багаторічної нейтральності, політкоректності нашої освітньої програми, згідно з якою в наших школах (та й більшості університетів) виховують українців, які себе такими не відчувають, які не знають, як це — пишатися тим, що ти українець, як і не знають, не відстоюють імена тих, хто за їхню країну віддавав життя. Але якщо тепер подумати, може, саме на такий наслідок і чекали розробники тих освітніх програм, які в недавньому часі поредагували до абсолютної нейтральності, прибравши окремі твори з курсу літератури й переписавши наново підручники з історії. Але ще сумнішим було усвідомлення, що це вислід і багаторічної (багатодесятилітньої) розгубленості наших батьків, краху героїв, з якими виростали вони і які не змогли стати героями нашими, багатовікового страху розповісти своїм дітям про важливість відстоювати свої ідеали і лишатися українцями за будь-яких обставин?
Мій перший клас припав на другий рік незалежності, в наших букварях, читанках і материнках не було портретів вождів, картинок, на яких усміхнені діти з усіх дружніх республік утворюють коло, демонструючи своє спільне щастя і світле майбутнє. Але, наскільки я пригадую, ті наші перші підручники не поступалися радянським прототипам за пафосом, за кількістю патріотичних віршів і згадок про солов’їну українську мову, пишні лани, співучість, щедрість і гостинність українського народу. В кожному класі висів портрет Шевченка — грізного, поважного і величного. На шкільних уроках історії ми говорили про українських князів Київської Русі, гетьманів, гайдамаків, січових стрільців, а згодом про командирів УПА, але все це було максимально безоціночно — перелік дат, подій та імен. Чи захоплювалися ми кимось із них? Чи хтось із них став нашим особистим героєм? На 9 травня ми покладали квіти до стели загиблим за наше полтавське село солдатам і щовесни прибирали могилу воїна, вбитого під час звільнення села від німецьких загарбників. На шкільних лінійках нам нагадували про наших прадідів, які віддали за нас життя і яких ні ми, ні наші батьки ніколи не бачили. З села всіх закликали вириватися, як і з України, якщо випаде така щаслива нагода. Що нас могло стримувати? Чому нам варто було лишатися? Пишатися своєю країною найчастіше випадало тоді, коли перемагали наші гімнастки, плавці, боксери і рідше футболісти — ці дивні сльози радості від того, що перемогли свої, що десь в іншій країні підіймають твій прапор і виконують твій гімн…
Перше відчуття України прийде завдяки літературі. Одинадцятий клас, оглядове знайомство з щойно відкритими Багряним і Самчуком на останніх уроках перед випускними екзаменами. Книжок у бібліотеці немає, вчительці надсилають із Києва ксерокопії, і всі ми по черзі читаємо їх вночі. Самчук розповів нам, яким було наше село і що з ним сталося в ХХ столітті, а Багряний подарував іншу якість літератури, написану твоєю мовою, як і деталі, оцінки, емоції, яких не було в підручних з історії.
І ось тепер під час чергової дискусії з батьками на тему, що відбувається в країні і чому важливо не лишатися осторонь, я зізналася, що мені страшенно бракує їхнього власного досвіду подібних майданів. Що ось якби я вже народилася з ним, як народилася із пам’яттю про двох репресованих і двох загиблих прадідів, мені би зараз було легше, я б менше сумнівалася. А ще другий місяць подібні дискусії у мене з кількома ровесницями, які дуже пишаються в ці дні українцями, які засинають і прокидаються із hromadske.tv, але які за весь цей час так і не вийшли на Євромайдан, бо «що змінить наше стояння там, до того ж, страшно»… І я їх розумію, бо в моїй голові і пам’яті родовій такий самий вінегрет, бо я теж не політик, щоб іти на перемовини, і не заґартований чоловік, щоб бути на Грушевського, але, чуєте, вийдіть на Євромайдан заради своїх майбутніх дітей. Добре, це все пафос із тих самих наших читанок і материнок, та й така далека ця перспектива і ніхто не знає, наскільки наші мітинги покращать життя наших дітей (бо, може, правильніше у цьому контексті говорити про онуків). Але варто вийти заради того, щоб їм, тим майбутнім дітям, принаймні можна було про це розповісти, щоб вони вже народилися з цим Євромайданом у своїй крові й інакше (відповідальніше!) ставилися до цієї країни.
І всі ці вагання, і страхи найвиразніше оприявилися, коли з’явилися ті перші кадри із Грушевського, коли хтось почав писати в соцмережах «Слава Героям!», а невиразний голос одного з опозиціонерів закликав: «Усі на Майдан!» Не знаю, як ви (бо в кожного з нас своя історія), але я би не змогла про це відчуття поговорити зі своїми прадідами, як і з тим солдатом, чию могилу доглядала з однокласниками, як і зі своїм дідусем, який у моєму віці був остарбайтером у Кьольні. Ніхто, чий досвід я ввібрала, не сказав би мені, чому варто ризикувати своїм життям заради такої нестійкої, проблемної, розколеної держави, як наша? І я вам, мої ровесники, які, можливо, почувають щось подібне в ці дні, скажу одне: звільнити наших дітей від подібного страху і сумнівів, а відповідно — допомогти їм бути сильними й упевненими, можна лише тоді, якщо ми все відчуємо на собі, якщо будемо пам’ятати своїх героїв і розповідати про них своїм дітям.
І ось тепер я більше не сумніваюся, чи варто на Євромайдані підіймати червоно-чорні прапори. Скажіть мені, які ще будуть доречнішими, правильнішими? А ще поясніть мені, звідки відчуття України було у вірменина із Дніпропетровська Сергія Нігояна, хто розповів йому про його героїв, хто навчив без вагань «до останнього стояти, хоч через кров» і підтримувати людей, серед яких він народився і ще недавно жив?
