Можу протистояти багато чому, окрім своєї точкової спокуси — прагнення затишку з книжкою в руках на дачній терасі, що має хвацьку подвійну назву — Мовчанка-Лазурка. Зрозуміло, якщо текст виявляється щільний, без штампів, від яких власний інтелект засинає, якщо відчувається щирість, а не бізнес під фанеру, то цей бенкет поглинає повністю. До того ж можна у будь-який момент, якщо з’явиться спогад про щоденну телевізійну чергову резонансну тривогу, після якої хочеться бігти в душ, швидко підкинути собі чергову домашню заготовку: мовляв, у маленьких містечках Швейцарії живуть лише мільйонери, але це не означає, що всі вони щасливі. Щоправда, того дня цього рятівного круга не потребувала. Вдалося переконати себе, хоч і доволі хитко, що до осінньої кровожерливо-тарифної пори ще далеко, обшуки вже особливо не хвилюють (лише ніяк не збагну, куди йдуть їхні багатокілометрові застави), ось і читалося солодко. І раптом на відкриту сторінку повільно спустилася зверху якась пташина пір’їнка кольору графіту, та ще в білий горошок. Може, орнітологи і знають, чиє воно, але я такого не бачила. Оскільки воно вже навіщось торкнулося мого тихого релаксу, відразу зрозуміла — знак. Звичайно, до грошей. Тим більше, останнім часом за порадою занадто обізнаного і начитаного приятеля зробила й інші рухи, окрім «заробляння» за письмовим столом: виставила на підвіконня маленьку фарфорову жабу, що дивиться на схід, а нещодавно, побувавши в богемному французькому ресторанчику «Золота голубка» сфотографувалася зі скульптурою великого пальця набагато вищого за мене, та не просто відчужено, а міцно притиснувшись, щоб ніхто не почув, що йому прошепотіла. Тоді увірувала, що отримала «по знайомству» обіцянку — він не дозолить скривдити, якщо жінка просить. Фантазії і смішили і заколисували, однак пір’їнка виявилася зовсім не до грошей, а до натяку, що я донор у чиїйсь схемі. Власний випадок хоч для мене і особливий, але в контексті київського міського життя все звично: у під’їзді багатоквартирного будинку в кожній квартирі, природно, замислилися — як заощадити і пішло-поїхало: хтось відрізував зовсім гарячу воду в підвалі, де розташовано реставраційні майстерні, хтось завів бойлер, на останньому поверсі якийсь містер Товстий Гаманець взагалі з’єднав пару-трійку квартир в одну і ванну саме в нашій площині знищив. У результаті — в будинку, особливо в цьому під’їзді, повністю порушилася циркуляція води, і навіть через дві години зливу гаряча не приходить. ЖЕК прекрасно знає проблему, умовчуючи правда, в чому тут і їх самодіяльність, а вона, зрозуміло, є. Мені навіть видали акт для «Київенерго» на перерахунок, але як завжди злукавили, обізвавши повну відсутність гарячої води 15-хвилинним очікуванням її приходу. І навіть відверто мені пояснили — не маємо права говорити як є, інакше будемо ми винні, мовляв, зайві проблеми нікому не потрібні, а мої гроші, що регулярно надходять за цю неіснуючу послугу, виходить, їм дуже навіть не зайві, ось і годували мене обіцянками — все зробимо, вода буде. В результаті — на руках підрум’янений акт під потрібним ЖЕКу соусом. У «Київенерго» порадили — лише бойлер врятує. Вибрала за 3800 гривень плоский на 80 літрів, термінова доставка зі знижкою — 260 грн, установка 3000. Плюс лічильники з заміною і виносом труб ще — 2600. Щось занадто дорого обходиться усувати чужу байдужість, отже, шукаю інші варіанти, але встановлені лічильники вже показують, що переплачувала як мінімум у чотири рази. Зауважила, від усього цього характер став псуватися, вже нагрубіянила декільком знайомим — одному базіці з його вічними розповідями у форматі «былое и дамы», а кралечки, які, придбавши дорогу сумку, прагнуть знайти товариство з не менш дорогими сумками, мені давно не цікаві, одній з них і огризнулася — мовляв, не впізнаю вас у цьому гримі. Так, розумію — щось не так зі мною, просто відчуваю, як виштовхують на узбіччя, заганяючи в тарифну піраміду. Бурчу, бурчу ніби всім не сподобатися хочу і, треба сказати, виходить вельми успішно. Як же не бурчати, якщо навіщось натиснувши кнопку телевізора, тут же почула добре продуманий крик огрядної депутатки і зрозуміла з її слів, що вона теж, мовляв, тремтить, як і всі, від майбутніх тарифів. Їй, відомій пані, в усіх найкращих бутіках міста, доведеться теж затягнути посочок-ремінець, щоправда, зі страусиної шкіри. В черговий раз бігти, відмиватися від брехні набридло, а ось перевірити, чи стоять люди в чергах за субсидіями, вирішила, варто. Знайшла такий відділ у моєму районі. На перший погляд, все як завжди — черга стареньких, щільно зайняла лавку, але людей активного віку і просто молодих більш ніж достатньо. Правда, вони займають чергу і втікають, мабуть, десь поблизу працюють. Розговорилася з чоловіком, що цілком вертикально ще відчуває себе, який розповів — в свої за 60 вже на пенсії, але коли графік нерегулярний, то підробляє. Його основний дохід 5 тисяч гривень, плюс гонорар. «Досі, — пояснив, — оплачував комунальні хоч і немало — більше двох тисяч гривень за велику квартиру. Восени вже не вийде, розумію», — зітхнув він і закурив. «Є привід кинути палити, — тут-таки скористалася моментом. — 20 гривень на день за отруту — забагато», але він продовжував нервово курити. Пенсіонерки в черзі час даремно не гаяли — багато хто з них мовчав, а ті, що розмовляли, скаржилися один одному, а одна зовсім недоречно жвава пані бадьоро попросила пропустити її без черги лише віддати довідку — і, справді, вискочила з кабінету швидко і радісно та поділилася: «Їду плавати, а потім мене чекає стаканчик червоного сухого». «Хороша програма, і де ж все буде?», — звичайно поцікавилася професійно. «Все майже безкоштовно, — почула. — Вино так зване живе, без консервантів і на розлив у магазинчику по дорозі на 14-ту лінію в Пущі-Водиці. Там чудове озеро, його розчистили ченці і купатися можна всім. Поплаваю і на якийсь час — все як рукою зніме». І вона побігла. Ще сильніше мене здивувала інша жінка, теж з серйозним життєвим пробігом і неабияким, схоже, досвідом виживання. Їй офтальмолог прописав щоденне закапування очей крапельками «Штучні сльози». Флакончик коштує десь гривень 115 і після відкривання має бути використаний протягом місяця, потім вживати не можна. Жінка постійно півпляшки не встигала закапати, вони виявлялися ніби зайвими. Ось вона і вигадала ідею використовувати краплі для зволоження як крем під очі і навіть для тіла і зони декольте. Чесно кажучи, ефект вельми непоганий як від крапель, які треба викидати. Ще вона нюхає полуницю, аби схуднути. Найцікавіше ж почула від якогось худого і дуже високого бороданя і зовсім начебто не по темі виживання, та все ж... як подивитись. Він бурчав — навіщо зносити вишуканий пам’ятник Щорсу, хоч причини і зрозумілі. Треба відсікти голову вершникові, зняти напис і ось вам — пам’ятник вершнику без голови. У дитинстві всі зачитувалися цією книгою. Економно, по-господарському і завзятим активістам не знадобиться мерехтіти перед нашими очима. Так, мабуть, тут клуб веселих і винахідливих зібрався, але не хотіла б опинитися серед його учасників.
Пір’їнку ж привезла з дачі до Києва, відігріла її лагідно гладячи, вона розслабилася всіма своїми горошками і ніби стала мені нашіптувати — така пір’їнка не до всіх прилітає, навіть туди, до не дуже вже далекої Швейцарії.
Мені б бойлер швидше прилаштувати, розмірковувала, та так, аби не довелося повний ремонт робити у ванні, а поки що я, схоже, сама — вершниця без голови. На щастя, без постаменту.
