Годинник вибивав четверту. Чи то ночі, чи то ранку — незрозуміло — час зливався в якусь густу масу втоми, калейдоскопічно змішану світлами аеропортів і вокзалів. За подолані кілометри позаду можна було б отримати медаль, або хоча б дах над головою у цьому забутому місті. Але ніч була немилосердною. Як і консьєржка готелю, в якій ми зарезервували кімнату. Вимахування номером бронювання, інформацією про пізній заїзд та підтвердженням онлайн перед нею не мало сенсу, позаяк вона взагалі не говорила англійською. Ми обурювались болгарською, жінка давала відсіч хорватською, але вся ця битва панслов’янських мов не змінювала одного — всі номери були зайняті. Господарка гримнула за нами дверима, воюючи наелектризованим волоссям, а ми опинились по той бік теплих кімнат і сніданків. Троє невдах сиділи на валізах у дворі, колупаючи землю та вдивляючись в опівнічний горизонт попереду. За нами були лише бамбукові зарослі й автотраса, а перед — порожні вулиці й шматок моря хорватського містечка Стобреч, прилеглого до Спліта.
Хто знав, що в той час у ньому відбуватиметься один з найбільших європейських музичних фестивалів, що ми не знайдемо нічого іншого, хто знав, що ми ночуватимемо.. на лавці. Світло місяця приємно освітлювало пальми та переливалось загадковими кольорами у воді, пришвартовані човни погойдувались, заколисуючи берег і нас на ньому. Закутана в покривало, завбачливо взяте на пляж, я, певно, виглядала як безхатченко. Як і мої друзі, я повдягала на себе все, що було, аби заховатись від нещадного вітру. Ми тулились один до одного як змерзлі цуценята, часом спросоння зриваючись на аж надто філософські теми. Стрілка годинника цокотіла, розмірено чекаючи ранку.
— О, а ви чого так рано? — почулось.
До нас наближався якийсь чоловік у шортах та розтягненій футболці. Його загоріле обличчя чітко відтінювало сиве волосся та білосніжна усмішка. Комунікабельний, він сам почав розмову: хто, куди, чому. Ми пробували розповідати щось англійською, повільно артикулюючи слова, як то буває після сну. Насправді він виглядав на чоловіка з безсонням, якому раптом захотілось пройтись набережною. Ми теревенили — про його роботу в Австралії, про нове ім’я Джо, отримане замість хорватського Josipa, про збудований для сім’ї будинок-мрію, про війни, Балкани, Америку, Україну й Росію. Раптом Джо повернувся в бік затоки і показав рукою на гори, що виднілись за нею.
— Бачите дим? Моє село горить.
Ми примружились, почали протирати очі й побачили — дійсно поміж хмарами танцювали клуби темного як вугілля диму. Вони піднімались все вище і вище, але Джо був гранично спокійний. Таке часто трапляється, пояснював. За такої спеки деревам загорітись дуже просто, хоча цього разу хтось просто не загасив недопалок.
— Я приїхав перечекати. Жінка в машині дрімає, — сказав він і подивився на гори і дим за ними, ніби на якусь намальовану картину. Він випромінював спокій, ніби ця пожежа — щось дуже буденне.
— Скоро загасять. Вже є гвинтокрили, — ми не могли приховати свого здивування, тож він ніби намагався нас заспокоїти. — That`s life, — повторював він, — that`s life.
З-за гір почало сходити сонце, тихцем підступав ранок. Джо якось по-доброму усміхнувся.
— Я до жінки піду, їй, мабуть, нудно. Хай вам щастить! — попрощався він.
В наступні хвилини ми спостерігали за постаттю, що віддаляється, й аж раптом, ніби оговтавшись, зрозуміли, що наш автобус прибуває через три хвилини. Ми поспіхом зібрали свої валізи й побігли до зупинки.
Того дня нас чекав ще не один автобус — дорога до острова з дешевим житлом була не надто простою, але після парому і останнього відтинку ми таки приїхали додому. Западало надвечір’я. Із відчуттям маленької перемоги, що таки дісталися кінця світу, ми неквапливо розкладали валізи. Зненацька господарка, в якої ми жили, тривожно покликала нас до себе. За вікном поставала інфернальна картина: багряне сонце, темні хмари, а з неба сипався.. попіл.
— Ось, — показала господарка сірі частинки на руках, повернувшись із тераси. — Будьте обережні сьогодні. Все горить.
Я побігла шукати новини й не могла оговтатись від того, що нас оминуло. Фото й відео рясніли переляканими людьми й спаленими будинками.
Inferno in Dalmatia: Blaze Spreading Towards Split, Houses on Fire, One Dead, Not Enough Help.
Велика пожежа охопила Далмацію. Полум’я рухається в напрямку Спліта, спалюючи на своєму шляху соснові ліси, молоді дерева, поля й оливкові гаї, — повідомляли інформаційні сайти. — Місцеві жителі просять про допомогу, згоріли численні будинки та дитячі садочки, одна людина загинула.
14:55 Ситуація досі дуже критична. Ситуація катастрофічна і вогонь продовжує поширюватись. П’ять чи шість будинків горять, але до них немає доступу. Пожежники намагаються туди дістатися, допомога «Канадейру» не зможе прибути через погоду. Кілька пожежників поранено. Весь регіон без електрики та води, пересування на кількох дорогах призупинене, — повідомляє Nova TV.
15:15 Дитячий садок у Сриніне згорів дотла. Місцеві жителі у відчаї. «Допоможіть, наші будинки палають», — Паве Ґруйца із села Ґорньє Сітно.
15:40 Мешканці постраждалої території повідомили, що вогонь підібрався дуже близько, але церкву Святого Луки вдалося вберегти.
16:05 Кілька будинків між Сплітом та Оміш охопив вогонь. Літній чоловік загинув, спостерігаючи за пожежею у Доньє Сітно. Як стверджують жителі, чоловік вирощував оливки і роками працював на те, аби збудувати дім. Побачивши те, як вогонь зачепив його посів, він загинув від серцевого нападу, ймовірно через шок, — стверджує morksi.hr.
Ми йшли вулицею й споглядали незнайомі ландшафти острова, попіл продовжував падати, повертаючи мене у жах ненависного в дитинстві «Silent Hill». Немилосердне сонце палало і ми мовчали. На думці було одне:
— Де у цю хвилину Джо?
