Якщо подивитися на роки, коли в тій чи тій країні у ХХ—ХХІ століттях відбувалися радикальні зміни на краще, то вималюється цікава закономірність.
Наприклад, у Німеччині, як відомо, союзники вже з перших днів після перемоги в 1945 році запустили процес денацифікації — зокрема, змушували мешканців міст поблизу концтаборів ховати закатованих в’язнів. Хтось із тих бюргерів міг точно й не знати, що коїлось у них під боком, але, зважуючи на тотальну підтримку Гітлера німцями, ця міра була цілком виправданою.
Проте справжнє самоусвідомлення своєї нещодавньої історії у ФРН почалось наприкінці 1960-х, разом із безпрецедентним сплеском політичної активності молоді, студентськими бунтами тощо. Сьогоднішня толерантна, вільна, принципово антинацистська й антитоталітарна Німеччина — багато в чому результат тих років.
Але то була хвиля оновлення по всьому світу. Рух за громадянські права в США, «червоний травень» 1968-го у Франції, події того ж року в Белграді й у Варшаві розгортались паралельно чи майже паралельно. І всюди на вістрі виступів були ті, хто народився вже після Другої світової.
Якщо додати чарівні 23 роки до нашої порогової дати — 1991 — то вийде якраз 2014-й, рік нашої революції. 20—23—25 — середній вік хлопців і дівчат, котрі спочатку вийшли на студентський Майдан, а через півтора місяці вже лупцювали «Беркут» на Грушевського. А потім підіймались із фанерними щитами по Інститутській.
Мабуть, для реальних змін завжди дійсно має вирости нове покоління, здатне критично подивитись на реальність, яку вони успадковують. Покоління, що має в собі сміливість, сили і право судити батьків.
Так, у молоді є це право — судити старших. Не навпаки.
Інакше й бути не може. Інакше світ задихнеться.
