Кожне суспільство, в залежності від притаманних йому соціокультурних практик, продукує свої, цілком унікальні типи розподілів насильства. Більше того, навіть кожна спільнота, в залежності від своєї будови і функціонального устрою, продукує лише певні типи насильницьких практик і майже не здатна продукувати інші. Те саме зазвичай стосується і управлінських систем, тобто держав. Інакше кажучи, характерні типи насильства, їхні розподіли в часі і просторі та типова для них інструменталізація може слугувати таким собі відбитком, що за ним можна ідентифікувати спільноту, суспільство чи державу, яка це насильство згенерувала. Це також стосується і політичного насильства, що його ми зазвичай визначаємо як тероризм. Зокрема, тому я переважно обережно ставлюся до невибіркового застосування терміну «міжнародний тероризм»: занадто великою є небезпека хибного визначення цілі, та спокуса знехтувати різницею між терористами і соціальними рухами, та записати в терористи всіх, хто комусь не подобається. З тієї ж причини я скептично дивлюся на намагання росіян перекласти свої злочини на інших — занадто вже в них характерний патерн, щоб його можна було приховати з їхніми поточними інтелектуальними здібностями.
Так ось: той патерн насильницької поведінки, що ми його зараз бачимо у виконанні наших раптових «терористів», не був досі притаманним ані нашому суспільству загалом, ані жодній нашій спільноті зокрема. Аж до того моменту, допоки у нас не почали діяти ворожі диверсійні мережі. А потім до них приєдналися ще більш ворожі вітчизняні сценаристи розважальних шоу. Якщо ви розумієте, про що я...
Юрій КОСТЮЧЕНКО, науковець, фахівець з теорії ризиків і прикладних питань безпеки
