Про Надію Савченко варто говорити не лише в політичній площині, але й в морально-етичній, адже йдеться про силу людського духу. Позиція Надії демонструє не лише нам, але й усьому світу, що проти нескореності людської волі навіть найсильніші імперії безсилі. Не дарма кардинал Л. Гузар казав, що вільного можна лише вбити, маючи на увазі передусім внутрішню свободу.
Безкомпромісність Н. Савченко, її нездатність піти на компроміс із власним сумлінням, засвідчує – історія українського інакомислення продовжується. Якщо пригадати незламні постаті В. Стуса, І. Світличного, В. Чорновола, В. Марченка, то найперше їх об’єднує те, що вони усі, коли їм фабрикували кримінальні справи з політичним підтекстом, відкидали будь-які пропозиції відмовитись від своїх поглядів в обмін на волю, безапеляційно заявляючи, що відступництво гірше за смерть. Іван Світличний говорив, що конформізм – це «духовне самогубство». Зрада своїх переконань означала й зраду самих себе, втрату себе, тоді як за Сартром «Обирати себе одночасно означає стверджувати цінність того, що ми обираємо».
У відкритому листі Валерій Марченко до свого діда, першого радянського ректора Львівського університету Михайла Марченка, нищівно критикує тоталітаризм: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо – нестерпне». У листі до Євгена Сверстюка від 8 квітня 1980 року Валерій Марченко твердить: «Думка – краще жити стоячи, ніж помирати на колінах захопила мене, і я вирішив дорого продати для мене просто безцінне життя».
Внутрішньо неприйнятною для В. Марченка була зрада свого вибору: «Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу «не ми одні такі». Матері зізнається, що теперішнє його становище – це наслідок її виховання, адже вона «постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина».
Безкомпромісність була точкою опертя та способом самозбереження й для В’ячеслава Чорновола: «та середня лінія дуже вже нестала й відносна, а хребет від віку так затвердів, що звиватися за нею не годен, тому хрест, який несемо, то й наша мука, і наше щастя – важке й тривожне». Передусім – моральне самозобов’язання як джерело життєвої сили. «Довго висіти між двома колами раю неможливо…». У листі до рідних від 13 березня 1978 року зазначав: «Мені випало чимало стусанів від долі, але це в мене свідома дорога, це моє важке щастя... ». Вірив, що «Людина в стражданнях і випробовуваннях або ламається, або мужніє й стає кращою, цільнішою». Особливого звучання в нинішніх умовах набувають слова зі статті В. Чорновола «Чому я заздрю Робертові Сендсу», в якій зазначає, що «умови в яких голодує радянський в’язень, дуже не схожі на ольстерські. В перші ж дні голодовки вас кинуть у карцер часом навіть без постелі, на голі нари, а лікаря ви можете вперше побачити тільки на другий-третій тиждень голодовки, коли ви вже не можете ходити. Зате померти вам не дозволять – заллють їжу силою через запханий в шлунок зонд. […] Час від часу повторюючи цю знущальну процедуру, вам підтримуватимуть животіння не від надмірної філантропії – в радянських таборах і тюрмах не дуже цінять людське життя […]. Але гинути демонстративно, на знак протесту проти сваволі адміністрації або несправедливого засудження, вам не дадуть».
Василь Стус, відбуваючи термін ув’язнення у таборі, вважав своєю формулою самопорятунку – «прямостояння»: «Що ж, наш єдиний оптимізм – у прямостоянні. І ця постава робить нас усіх — братами». Власне така позиція давала відчуття внутрішньої свободи, завдяки якому, як твердить М. Коцюбинська, в умовах несвободи виборюється «право бути собою, вибудувати той бастіон свого “я”, що непідвладний ніяким засобам облоги і знаряддям штурму». Надія Савченко, роблячи непосильний вклад у моральний капітал нації тепер, сказала, що «Свобода ціни немає». І хоча наш Мойсей ще не народився, Надія своїм прикладом вже сьогодні вчить нас вичавлювати з себе рабів.
