Цього озера немає на карті, та й назву ми вигадали самі. Пам’ятаю, на одних із посиденьок запропонувала друзям — нехай буде Дівоче, і знаєте — прижилося. Звісно, у кожного своя фабрика адреналіну, але, зібравшись разом біля зимового озера, оповитого білим снігом, таким молодим і веселим (і це після тижня безперервних дощів), ми одне одного ніби привели в казку, а у казки, як відомо, своя перевірена драматургія, ми вмить стали її персонажами. Звичайно, насилу відірвавшись від винахідливого столу, нагадаю собі, що й віртуальний пінгвін може вважати себе ластівкою, але якось це не виходить. Отож відірвалися від рясної обжерливості й кинулися крутими сходинками на верхній поверх затишного будинку до каміна. Ось де потекли зізнання для своїх, а це, зрозуміло, не безликі фейсбучні одкровення — настирлива презентація кожного кроку. Ні, у нас усе без перенавантаження, як завжди, і недонавантаження. І на пропозицію — викладайте, який Новий рік чи Різдво запам’яталися на роки, нехай навіть якийсь епізод, який не вицвітає і не линяє, те, що, як на коромислі, пронесли через роки, не розплескавши дорогою головного.
«Колись у молодості, років 25 тому, — розповіла 48-річна господиня садиби, — працювала я у Словаччині, і, якось поїхавши до Відня перед Різдвом, часто проходячи повз найвишуканіший готель столиці, думала: от би хоч одну ніч там переночувати. І так потім сталося, так вибудувалося наше життя з чоловіком, що за ці роки я бувала там доволі багато разів, що навіть з ліку збилася. І дві мої доньки народилися після тих віденських канікул. Відтоді я вірю, що мрія, яка ніби й не повинна здійснитися, але, як бачите, я взяла її за ручку, притулилася до неї — і все й здійснилося».
«Пригадую, коли мені було 16 років і ми тільки почали по-новорічному тусуватися, мене несподівано на вечірці поцілував хлопчик, розбалуваний красень із сусіднього класу, — згадала 50-річна подружка. — Я так очманіла, так розгубилася, миттєво закохалася, уявивши себе обраною, особливою коштовністю. Найгірше було потім: він кудись зник, зник для мене після свята. А я ще приходила до ялинки біля гастронома і до будинку, де він жив, сподіваючись його побачити. Лише один раз поцілувалися, а я мучилася так довго, сумувала, чекала, шукала і не знаходила. Як у мене тоді запаморочилося в голові, пам’ятаю й досі, через 30 років. А зараз навколо мене самі смайлики, а де справжні класні чоловіки? Цього року ми з дітьми вирішили: треба завести собі цуценя. Проте так не вистачає чогось такого пухнастого, життєрадісного, теплого, щиро люблячого. І уявіть собі, щеня вже таке для нас замовлено. Ми його дуже чекаємо. Тепер цей Новий рік у нас точно буде з пустунчиком. А головне — я вважаю, щоб у душі не було стану, як кажуть, коли порожнісінько. Це найстрашніше».
Якби сформулювати питання, які виникали і спливали, розчинялися у ванільному ароматі запалених свічок, то, може, логіки особливо й не видно було б. Але, ніби з пам’яті, назву пару цих запитань. Ну, скажімо, як би ти себе описала, як би продовжила речення після слів «страшенно не люблю...», або що таке душевний порив і ще щось, що вгадувалося. Утім, щиро кажучи, ми надто глибоко не копали. Чомусь під сміх висновок було зроблено зовсім несподіваний для жінок — що іноді бути дурочкою дуже навіть класно. Щоправда, не без клопоту: конкуренція надто велика. Нам, чесно, ближчий ось такий висновок: якщо треба щось пояснювати, то не треба й починати пояснювати. Я згадала, як в один свій Новий рік у Фінляндії, в зимовому саду під дахом, екзотика так зачарувала, вразила, та хоч як дивно, я не сфотографувалася на тлі якихось зелених вишуканостей, а стала біля дивовижного пам’ятника всередині зеленої оази: величезні відро і лійка зі зріст людини, і я стала між ними — цими вічними повсякденними трудівниками — і відтоді назавжди запам’ятала ось це відчуття, що ні добробут, ні здоров’я, ні будь-яке свято не народиться без праці. Хоч би як це повчально не звучало, але тоді для мене це було одкровенням. Взагалі-то, Новий рік не для всіх радісне свято, так було і раніше, і зараз, мабуть, так і буде. Багато хто напередодні завжди відчуває чи не найскладніше переживання, яке можна визначити, як своєрідний синдром підбиття підсумків. Якщо знати, до чого готувати себе, можна пом’якшити посадку, захистити себе.
По суті, купуючи навіть ялинкові іграшки, нехай тільки одну нову кульку, можна допомогти собі. Це процес інтимний, якась медитація, начебто ти отримуєш щось важливіше, ніж скельце. Адже, обираючи яскраву обновку, ми несвідомо моделюємо майбутній рік, можливо, вміщуючи в ньому удачу та гармонію.
Одна моя подруга цього вечора вразила мене своїм відкриттям: вона щиро впевнена, що якщо є недоброзичливець, варто його любити і плекати — мовляв, це чудовий допінг. Вона, до речі, має такий нелогічний приклад. Одна її колега дуже хотіла здійснити безпосадковий переліт через кілька доль, зокрема й через її. Ось уявіть собі, вона з цього незрозумілого змагання зробила висновок і перетворила чуже вампірство на свій плюс. Аж ніяк не відкриття, що жінка в боротьбі сама із собою, зі своєю зовнішністю, перебуває практично завжди — це її норма: кучеряві хочуть мати пряме волосся, кругловиді шукають такий варіант зачіски, щоб зменшити щоки (звичайно, але зараз ми не про пластичні маніпуляції), занадто худі мріють набрати вагу, повні — самі знаєте. Хоч як дивно, ніщо так не збуджує, як боротьба із собою за досконалість. Тут немає ні початку, ні кінця, і навіть для дамочок із тугим гаманцем. Там ще більше проблем і більше пропозицій. До речі, смішно думати, що всі ці страждання заради чоловіків. Ні, це вже точно. Нам набагато важливіша іноді думка подруг. Тож можете розслабитися.
Чуттєва людина розуміє, що гортати альбом із репродукціями і побувати самій у музеї — значить, отримати незрівнянні враження, які хвилюватимуть душу. Навіть якщо більш нагальних проблем по вуха, людина злегка може пригнутися, але варто зустріти щось, що запам’ятовується, — і починає звучати музика, і, як відомо, це не просто звукові хвилі. Це дотики, зіткані з багатьох нюансів, а особливо в передріздвяні дні. Я впевнена, що бажаний нюанс підготовлений для всіх, важливо лише його відчути. І тоді навіть звичайнісінька чашка чаю може здатися дивовижним делікатесом. Відлуння радісних звуків нашого свята законсервується там до самої весни нашої наступної зустрічі. Однак до весни ще далеко, зараз хотілося б, щоб сніг не поспішав утекти — тоді й свято буде по-зимовому дуже чистим, ошатним. І щоб двері не в нікуди відчинялися, а тільки у світ надії, особливого добробуту, і чорний пес відчаю ніколи не кусав за п’яти. Отут би я якраз придивилася: може, це не чорний пес, а грайливе цуценя, грає, жартує і хоче сподобатися. Може, воно обрало саме вас.
Так приємно.
