Пригадую одну лекцію щодо того, як діє кремлівський механізм фейків. Першим пунктом у цій стратегії є знайти «тріщину» в суспільстві або самостійно її створити. Мова в Україні стала такою «тріщиною» (те, наскільки вона є «природною» чи «штучно» створеною — тема окремого дослідження). Однак у будь-якому разі, вже наявність вислову «мовне питання» засвідчує те, що не все ще роз’яснено.
На цю тему вже було написано багато, але є моменти, на які хотілося б звернути особливу увагу. Я погоджуюся з психологами, експертами з теорії прийняття рішень: щоб краще зрозуміти твердження, потрібно з’ясувати, на основі чого воно було сформовано. Тобто потрібно глибше проаналізувати цю «тріщину», її природу.
СТРАХИ ТА МОВНЕ ПИТАННЯ
Як на мене, для багатьох українців тема мови стала «мовним питанням» лише після початку російсько-української війни. Так, є два крайні погляди — це ті, які називають російськомовних «москалями», а також ті, хто вважає, що права російськомовних утискають. Але що насправді лежить в основі цих тверджень? На мою думку, відповідь — страх.
У першому випадку, мова стає ідентичністю, маємо розрізнення «свій-чужий» на базовому рівні — не за переконаннями, а за мовою, релігією, етнічністю. Така позиція ще й посилюється страхом того, що українською взагалі перестануть розмовляти, а отже — на чому тоді будувати ідентичність? Друга категорія людей вважає, що Україна формує свою ідентичність навколо української мови, як наслідок, боїться бути маргіналізованою, дискримінованою, і на додачу ще багато різних стереотипів, створених Росією (бо складно знайти раціональні підстави так думати). Природа цього страху тісно пов’язана з недовірою до держави, невірою в те, що вона здатна забезпечити права — і української, і російської мови.
ЗАХИСТ ЧИ ПРОСТО ВИКОНАННЯ КОНСТИТУЦІЇ?
Втім, як на мене, великою мірою проблема в інтерпретації. Погляньмо на риторику, якою користуємося — «захист української мови». І як це перекручується — «наступ на російську». Натомість потрібно було вже давно прояснити, що йдеться не про захист, а про виконання Конституції, де зазначено, що державною мовою є українська. Навколо «Закону про мову», змін до правопису творять атмосферу незвичайності — але нічого дивного в цьому немає. Треба дивуватися радше, як ми стільки років могли прожити в ситуації, коли державна мова була витіснена на маргінеси.
Насправді, йдеться про те, що нарешті українська мова почала обстоювати свої права. Простий приклад. Тривалий час в Україні, де українська — державна, на телебаченні не можна було знайти контент українською, маю на увазі не точково, окремі програми, а спектр, який міг би задовольнити різні інтереси. Хіба це нормальна ситуація? Тепер про цю потребу україномовного споживача почали говорити.
І це, як на мене, причина, чому після Революції Гідності розпочалося піднесення української мови (так, частково тому, що за українською закріпилася тісна кореляція з патріотизмом, але не тільки: серед тих, хто боронить Україну, є багато російськомовних — хіба вони не патріоти?). У цьому питанні для мене більше важить той момент, що після Революції Гідності з’явилося розуміння: те, що ми сприймаємо як дане — Україна, українська мова — таким насправді не є. Україна існує, доки ми відчуваємо себе громадянами, готові брати відповідальність і діяти згідно з цими переконаннями, а мова існує доти, доки нею розмовляють. І Україна, українська мова набули особливої цінності. Тож, повторюсь, нині йдеться не про захист української мови — а про відновлення справедливості й дотримання закону.
МОВНЕ ПИТАННЯ ЧИ ПРОБЛЕМА ІДЕНТИЧНОСТІ?
Як на мене, потрібно звернути увагу не на мовне питання, а на те, яке додає йому гостроти: що нас, українців, єднає. Нині ми в процесі пошуку того, навколо чого можна було об’єднатися — одним із варіантів є мова. Доволі контроверсійний варіант, оскільки ми не можемо примусити всіх українців розмовляти українською, це особисте рішення кожного. Нещодавно з’явилася думка про руську мову (мають на увазі мову Київської Русі), яку потрібно вважати частиною нашої культури, вживаючи поняття одеська чи слобожанська руська. Розумію, що це своєрідна спроба мовної інтеграції країни, проте вона не має наукового підґрунтя.
За часів Київської Русі було дві мови: офіційна (яка використовувалася здебільшого в богослужінні — старослов’янська, що мала південнослов’янську основу; пізніше вона модифікувалася через місцеві вкраплення і здобула назву церковнослов’янська) та розмовна мова, якою користувалися в побуті. Щодо останньої, то вона, згідно з визначним мовознавцем Юрієм Шевельовим, була різною залежно від місцевості. Загалом, вчений виокремив п’ять діалектів, які були на той час: із двох (Галицько-Волинський, Київсько-Чернігівський) сформувалася українська, із двох (Ростово-Суздальський, Псковсько-Новгородський) — російська, з одного (Смоленсько-Полоцького) — білоруська мова. Тобто на землях Київської Русі не говорили одною мовою, з якою потім розвинулося три інші. Ця ідея, славнозвісна «єдина колиска братніх народів», є насправді викривленням радянською владою для підтримки ідеології братніх народів тези Олексія Шахматова. Тож нині, наприклад, в Одесі розмовляють не руською мовою, а російською.
Здається, що мова — це не той елемент, навколо якого в нашому випадку можна вибудувати ідентичність. Вочевидь, варто шукати іншу, інтегральну модель ідентичності, яка в основі містить не один, а комплекс характеристик, передбачає динаміку й різноманіття. Можливо, це шанс українцям перейти від традиційної моделі етнічної нації до поняття політичної нації, де мова не визначає ідентичність (і тоді не доведеться говорити про український варіант російської мови тощо, щоб не ототожнювати російськомовних України від російської ідентичності; ви можете говорити будь-якою мовою, а те, частиною якої нації ви є, визначається вашими переконаннями). Це має хоч трохи зменшити страхи обох сторін. Але водночас потрібно пам’ятати, що інших країн, де українська мова державна, немає. Тому потрібно, щоб цей статус був забезпечений.
