Ніхто не заперечуватиме величезний вплив музичної культури на формування національного духу. Особливо зараз, коли ми у стані гарячої війни з «русскім міром». Я маю на увазі не стільки наш розкішний спадок, який уособлюють генії Бортнянського, Веделя, Березовського, Лисенка, Леонтовича, Скорика, як і народна пісенна творчість, що завжди була виразником національного духу, а те, що мали б співати українці, легко підхоплюючи мелодію і запам’ятовуючи слова. Тобто популярну музику - шлягери. Якщо нема чогось свого – люди співатимуть чуже. Конфуцій недаремно казав, що держава, яка не підтримує музику, приречена на загибель.
1979 рік. Львів. Похорон Володі Івасюка, знайденого повішеним у Брюховецькому лісі. Ми сидимо в аудиторії університету, і хтось тихо повідомляє, що цієї миті містом прямує жалобна процесія. Але вийти ми не можемо, тим більше - першокурсники. Всіх відстежують і не випускають. Поодинці в наступні дні бігаємо на Личаківський цвинтар, де навколо могили Володі натовп. Люди приїжджають звідусіль, моляться, плачуть, кладуть аркуші з незграбними, але щирими віршиками на всипаний квітами горбок. Автори прямо вказують, що Івасюка вбили кадебісти за його пісні, які здобули шалену популярність в Україні. Політичне вбивство автора шлягерів, тобто попси, по-сучасному. Тут же натовп фотографують кадебісти, і ми про це знаємо. Але нас тягне як магнітом.
Увечері в гуртожитку в дівчинки істерика: вона переписала вірш у конспект з історії партії і здала на перевірку. Вона боїться, що викладач прочитає і її виключать із університету. Але викладач або не помітив, або не доніс. Пісні Івасюка знав увесь Радянський Союз, їх співали Софія Ротару і Назарій Яремчук, чому ж ми не могли покласти навіть квіти на його могилу? Відповідь, гадаю, зрозуміла: україноцентричність Івасюка загрожувала комуністичному режиму. І що б там не казали про якісь банальні кримінальні мотиви, його смерть була вигідна режиму, і це була спецоперація КДБ.
Від «Червоної рути» до шедевра «Пісня буде поміж нас» - за цей короткий проміжок часу українці відроджувались як нація, як відроджуються понівечені квіти під лагідним промінням сонця. А до того були «Черемшина», «Два кольори», та навіть депресивна, заборонена на декілька десятків років «Плаче захмарене небо». Так, заборонена. А я досі пам’ятаю всі слова. Цікаво, чи годен хтось зараз запам’ятати слова бодай одної сучасної української пісні? Ні, бо це набір слів і відсутність мелодії. Втрачена органічність, простота.
Уявімо, що Володимир Івасюк не загинув і написав ще багато-багато прегарних пісень. Що не закрили б у гетто тріо Мареничів, що існували б досі гурти «Смерічка» і «Кобза». То були б тепер зовсім інші українці, повірте, і тіло України б не рвали на шматки. І у нас був би свій Сан-Ремо, який дивилися б по всьому світу. Тепер це вважається утопією, проте на початках Незалежності було цілком реалістичним сценарієм відродження українства. Але гроші КПРС, надійно сховані на Заході, перевели потяг Відродження на інші рейки – постколоніальні, справжньою метою було скомпрометувати національний дух, висміяти, маргіналізувати. І ця спецоперація вдалася. Я знаю, як провели її в літературі, а музика потребує значно більших інвестицій. Мафія шоу-бізу дуже потужна. Зараз не треба вбивати – досить не дати виступити, закрити ефір, не проспонсорувати національні музичні проекти. І навіть влада не має впливу. Щоправда, нам кажуть, що влада не повинна втручатись у шоу-бізнес. Але вона зобов’язана підтримувати культуру, вкладати у неї гроші, давати преференції власне українській музиці не за географічним, а за національним принципом. Бо саме україноцентрична культура є гарантом збереження держави. Особливо кіно і музика. Доки не з’явилися нові достойні шлягери, ефір має бути наповнений шлягерами доби «Смерічки» і Мареничів, чимало яких є зразками елітарної культури, щоб бодай трохи ошляхетнити цей здичавілий і вульгарний світ із культом російського тюремного та ресторанного шансону.
