Про нього, людину Планети, людину Відродження, як називають в Італії Тоніно Гуерра, написано немало, але виставка картин, домашнього начиння, кераміки і ксилографій за його сюжетами, його фантазійних метафор, створених неначе на перехресті творчості письменника (він автор лише 100 сценаріїв, 10 із них — кращі в Європі) і художника, проходить у Києві вперше. В межах фестивалю «Подорож з Тоніно» його багатогранна естетика сприймається як дарунок особисто тобі. Творчість майстра настільки плотська, одна мить — і ти розчиняєшся у його мисленні, сприйнятті, прочитанні життя, в його думках про кохання, в безконечних пошуках, про які він написав: «Я збирав шуми тиші, які інколи бувають оглушливі». Може, і не вийде поміркувати спокійно і логічно, як уміють мистецтвознавці. Нагромадження, вірніше переповненість, заважає встигати за його безконечною колажною багатовимірністю. Рятує те, що, мабуть, розуміючи це, він усе життя залучав до кола свого фантазійного виру, злегка примруживши очі, немовби з усмішкою, з жартом, який, очевидно, зашифрований у кожній роботі.
Все це — світ Тоніно Гуерра. До речі, при в’їзді до міста Пеннабіллі, де жив і творив письменник і художник, а ще творець фонтанів, ландшафтних задумок — усього і не перерахуєш, стоїть спеціальний знак. Його дім тепер — і музей, у якому улюблена дружина, муза, особистий перекладач Лора Гуерра береже те, що наповнювало їхнє життя, з якого художник пішов торік.
В інтелектуально і творчо працюючій київській галереї PETE-ART, де в межах фестивалю відбулося вже багато успішних зустрічей із друзями Тоніно, де можна придбати книги про нього, різні сувеніри за мотивами його робіт, насолодитися оригіналами, які прислала вдова маестро, є дотепний експонат-метафора. Він наполегливо притягував мій погляд. Це — старовинна пташина клітка. До неї, як щасливі квитки, поклали цитати Тоніно. Витягнеш одну, потім іншу — і поступово стаєш своєрідним співрозмовником. Читаючи його думки, торкаючись, нехай фрагментарно, соковитого життя, що мали на увазі друзі, коли уточнювали: у Тоніно було три віки — Дитинство, Зріле дитинство і Безсмертя. І додавали: мистецтво рятує від правди життя, а Тоніно рятує мистецтво. І це підробці не підлягає. Та все ж перша записочка, що потрапила мені, була від Лори: «Познайомилися ми на Московському кінофестивалі, куди він разом зі своїм другом Антоніоні був запрошений. Під час першої зустрічі ми лише обмінялися декількома фразами. Потім Тоніно приїхав знову писати сценарій про Москву. Була дуже снігова і морозна зима. Ми стали зустрічатися, хоча і не розуміли один одного. Тоніно увесь час просив мені перекласти: «Скажіть їй, що вона мені дуже подобається». Він бігав вулицею, притоптуючи від холоду, і кричав: «Мама мія! Чому я через цю жінку приїхав до Росії? Навіщо?» А я думала, треба ж, яка весела людина, і все запитувала, що ж він кричить? Перекладач мене заспокоював: «Це Тоніно співає арії з опер. Італійці, Лора, — дуже музичний народ». Виїжджаючи, Тоніно залишив мені порожню пташину клітку із записками, які я зберігаю до цього часу».
Він до старості залишався дитиною в душі і уточнював: «Єдине, що ми маємо назавжди, — ті речі, які були в дитинстві. Ми вже побували в раю, в дитинстві ми безсмертні».
Мені вже здавалося, що Тоніно нашіптує саме мені про старі двері або про старовинні, вже не уточниш. Він радив: гладьте їх, розумійте їх, поки хтось не пустив їх на дрова. Є предмети, які дивляться на тебе серцем. А ще він признавався, що «готичні палаци і пам’ятники Відродження, що так добре збереглися, викликають у мені лише захоплення. Проте, зруйновані, вони, окрім захоплення, хочуть моєї ніжності і співчуття до їхньої людської агонії».
В іншій записці-метелику (цей образ, що часто повторюється, мав для художника особливе значення. Спостерігаючи за пурханням метелика, він гостріше відчував тремтливість кожної миті) прочитала: «Я радів часто і бував задоволений, але щастя в житті відчув уперше, коли в Німеччині мене звільнили живим з полону: я знову зміг на метелика дивитися без жодного бажання з’їсти його».
Одного дня Гуерра уклав парі і придумав суперкороткий сценарій: «Жінка дивиться телевізор. Йде трансляція запуску космічного корабля. У міру того як відраховується час до старту: 10, 9,8... — жінка бере телефонну слухавку, крутить диск. Тієї ж миті, коли на екрані показують пуск ракети, вона виголошує в трубку: «Він поїхав...»
Сюжет у десять секунд, але щільність яка.
Краса не дозволяє мені спокійно думати про смерть, признавався він. Вона вимагає поклоніння, яке я не в змозі більше дати їй. У мені живе скромність покірного обожнювача. Моя самота хоче простої і бідної їжі. Шуму дощу. Наприклад.
Є в його творчості щось спільне із сприйняттям життя Параджановим, про яке Гуерра згадував дуже тепло. Не знаю, як хто, але саме знайомлячись з торжеством Тоніно, дізналася про дуже яскраву картинку з життя Параджанова.
У сестри Параджанова помер чоловік, знаменитий тбіліський перукар. Прийшли всі міські цирульники і їхні клієнти. Люди стовпилися в маленькому дворі біля сходів. Труну насилу спустили вниз. Перш ніж вирушити в останню дорогу, зупинилися в мовчанні. Маленький духовий оркестр ішов попереду натовпу. Не вистачало лише його, Сергія Параджанова. Він з’явився останньої миті з двома валізками у руках, які одразу ж відкрив і почав щось роздавати друзям померлого. Процесія повільно рушила вперед, вниз вузькою вулицею до центру Тбілісі. Музика супроводжувала повільний ритм похорону, коли, нарешті, все замовкло і настала коротка пауза, в повітрі вибухнули металеві звуки. Це був прощальний подарунок Параджанова своєму зятеві. Він перед тим купив у місті величезну кількість ножиць, які роздав проводжаючим. Вони їх підняли і застукали у повітрі, аби всі присутні і місто пам’ятали: помер видатний перукар.
Зараз Лора, яка володіє чудовим даром оповідачки, а Гуерра стверджував, що і письменницьким пером, зуміє, думаю, розкрити цей свій талант, який був завжди злегка в тіні, і ми діззнаємося про Тоніно, про неї ще щось дуже важливе, домашнє, особливо пеннабілльське.
І можливо, на якомусь вже Лориному вернісажі витягну я щасливий квиток вже з її цитатою.
Відчуваю, вона обов’язково здивує, ця розкішна жінка Гуерра.
